Конкурсна робота

учня 12 класу

“Тернопільського обласного
навчально-реабілітаційного центру“

ІВАХОВА ВАСИЛЯ

Ч О Р Н О Б И Л Ь

Частина 1

Гірке минуле

Спочатку це було казкове місто, яке мало усі шанси стати прогресивним. Планувалось збудувати сучасні школи, ди-тячі садочки, але через недбалість місцевого керівництва і дирекції атомної станції «мрії розвіялися, мов дим». Чорнобиль… 26 квітня, субота. 1986 рік. ЧАЕС.

За годину до трагедії всесвітнього масштабу працівники станції працювали, не покладаючи рук, адже вони поклялись самі собі, що ніколи не вчинять нічого поганого довкіллю і людству. Ви запитаєте, чому побудований четвертий реактор, який мав би удосконалити захист станції, не витримав заданого тиску, і зірвався.

вогнеборець так і помер: спочатку постарішав, його шкіра вигоріла, стала сухою і зморшкуватою і, буквально, прилипала до ліжка. До пожежі він був молодим, мав стати батьком, але помер, так і не дізнавшись про таку новину. Ось які долі бувають…

Ні напружена робота пожежних бригад, ні зусилля спеціальних гвинтокрилів не загасили шалене полум’я. Це було страшне видовище: одні рятувальники падали замертво від дози радіації, інші старішали на очах на десять-двадцять років одразу. Наприклад, один вогнеборець так і помер: спочатку постарішав, його шкіра вигоріла, стала сухою і зморшкуватою і, буквально, прилипала до ліжка. До пожежі він був молодим, мав стати батьком, але помер, так і не дізнавшись про таку новину. Ось які долі бувають…

Минає один день, минає другий, нарешті загасили пожежу. Приїхали солдати, бо уряд аж через три дні після аварії дав розпорядження евакуювати все населення.  можливим тільки після здобуття нашої країни незалежності у 1991 році.

За фахом чоловік не був фізиком, не знався на ядерній фізиці, що не завадило йому сприяти ліквідації катастрофи. Вчений попросив допомоги від заводу, що видобував вугілля. Робітники підприємства викопали шахту, аби викачати воду з реактора. Було страшенно жарко, працювати доводилося оголеними. Потім настала черга пілотів-рятувальників. Із гвинтокрилів вони скидали тонни піску на станцію. І тільки тепер настала черга евакувати людей. Це виглядало так: «Увага, увага, шановні товариші! Місцева рада народних депутатів наказує: через аварію на Чорнобильській атомній електростанції у місті Прип’ять склалася несприятлива ядерна обстановка. З метою забезпечення повної безпеки виникла необхідність у тимчасовій евакуації жителів міста». Прип’ятчани розраховували залишити домівки максимум на три дні, тому речей із собою брали небагато, лише необхідне.

Згодом з’ясувалися масштаби катастрофи. Назад вони вже не повернулися. Це був справжній шок. Чорнобиль неможливо було впізнати: обшарпані й розкрадені хати й квартири, все місто заросло травою, навіть небо було чуже і сіре. По місту бігали собаки, які без людей здичавіли.

Легасов перед смертю знищив усі документи, пов’язані з катастрофою. Записи на диктофоні, на дискетах, на папері – це все було викинуте у смітник поруч із його домом, звичайною багатоповерхівкою. Необхідно згадати й про колишнього заступника головного інженера з експлуатації Чорнобильської АЕС Анатолія Дятлова, якого за офіційною версією було визнано одним із винуватців аварії на станції. Неприємний чоловік, який не мав друзів, після катастрофи його засудили на 10 років ув’язнення у виправному таборі. Як згадує Легасов, цей вирок був несправедливим. Дятлов за свої вчинки заслуговував не тюрми, а смерті!

Як зрозуміти ці десять років «за злочинну халатність»?«У Чорнобилі не було нічого зрозумілого,… я ж розказав все, що знаю. Вони будуть казати, що це не правда, як зазвичай це робилось. Але я знаю: ви зможете відновити справедливість»,- ось такими були останні спогади Легасова. Слова чоловіка, який був героєм СРСР. Він не покинув Чорнобиль аж до самої своєї смерті. Як і в майбутньому не покине свій пост і Віктор Брянцев, військовий командир, який заступив на службу у 1987 році, після смерті Легасова. Вони завжди жили у Чорнобилі і навіть не думали переїхати де-інде. І таких людей було багато, як, наприклад, прибиральник Петро Житков із сім’єю, які не хотіли залишати рідне місто, аргументуючи своє рішення тим, «що тут їхнє життя».