“Постмодернізм – одне з найяскравіших літературних явищ останніх десятиліть “

Передумови виникнення

Постмодерністські настрої позначені розчаруванням в ідеалах і цінностях Відродження та Просвітництва з їх вірою в прогрес, торжество розуму, безмежність людських можливостей. Спільним для різних національних варіантів постмодерну можна вважати його ототожнення з назвами “втомленої епохи”, “ентропійної” культури, позначеної есхатологічними настроями, естетичними мутаціями, еклектичним змішуванням художніх мов.

Постмодернізм виник як інтелектуальна течія, покликана осмислити не економічні, а швидше політичні та культурологічні проблеми. Явище постмодернізму виникає тоді, коли сфера культури заявила про свої претензії не лише на особливе, а й на домінуюче становище серед інших соціальних сфер.

Найсуттєвішою філософською відмінністю постмодернізму 

є перехід від класичного антропоцентристського гуманізму до сучасного універсального гуманізму, екологічний вимір якого охоплює все живе –

людину,

природу,

Всесвіт.

Поява терміну “постмодернізм”

Термін “постмодернізм” виник у період Першої світової війни. Його вжив Р. Паннвіц у своїй праці “Криза європейської культури” (1917). У 1984 р. в “Антології іспанської та латиноамериканської поезії” Ф. де Оніс використав цей термін для позначення реакції на модернізм. У 1947 р. А. Тойнбі в праці “Вивчення історії” надав йому культурологічного сенсу: пост – символізує кінець західного панування в релігії та культурі. Кокс у працях початку 70-х років, присвячених проблемам релігії в Латинській Америці, послуговується поняттям “постмодерністська теологія”.

Характерні риси постмодернізму:

• Орієнтація постмодерної культури і на “масу”, і на “еліту” суспільства.

• Суттєвий вплив мистецтва на поза-художні сфери людської діяльності (політику, релігію, інформатику тощо).

• Стильовий плюралізм.

• Широке цитування у своїх творах мистецтва попередніх епох.

• Іронізування над художньою традицією минулих культур.

• Використання прийому гри під час створення творів мистецтва.

Творчі засоби постмодернізму:

Традиційними творчими засобами, якими послуговувався постмодернізм, були:

пародія,

ілюзія,

гра,

містифікація,

карнавалізація тощо.

Стильові риси художньої мови реалізувалися у художніх засобах порівняння, метафори, алюзії, ремінесценції, іронії.

Представники постмодернізму:

У. Еко

Дж. Фаулз

М. Павич

Х. Кортасар

І. Кальвіно

П. Зюскінд

Дж. Хеллер

К. Рансмайр

М. Кундера

Умберто Еко — італійський письменник, філософ, лінгвіст, літературний критик.

Умберто Еко працював на телебаченні, оглядачем одного з найвпливовіших італійських видань «Еспрессо» , викладав естетику і теорію культури в університетах  Мілана, Турина, Флоренції.

Професор Болонського університету.

Є почесним доктором 38 знаних університетів світу.

Кавалер французького офіцерського ордена Почесного легіону (2003).

Літературну діяльність розпочав 1980 року написанням філософсько-детективного роману “Ім’я троянди” . Цей роман досі залишається найпопулярнішим його твором. Роман “Ім’я троянди”  став першою і надзвичайно вдалою пробою пера письменника, що не втрачає своєї популярності і по сьогоднішній день, причому високу оцінку він здобув як у прискіпливих літературних критиків, так і у масового читача.

Інші відомі романи: “Маятник Фуко”, “Бавдоліно”, “Празький цвинтар”.

Енциклопедичні знання Еко вражають. Складається враження, що він намагається охопити весь інтелектуальний набуток європейської цивілізації і зрозуміти культурологічні процеси, які відбувалися і відбуваються у Європі. Умберто Еко є ніби сучасним втіленням ідеалу італійського Відродження — «універсальної людини».

Милорад Павич   — сербський поет,прозаїк, літературознавецьперекладач, фахівець з історії сербської літератури XIX ст., сербського бароко та поезії символізму. Один із найчитаніших письменників екс-Югославії, його твори перекладено 30 мовами.

Письменника вважають одним з найяскравіших представників постмодернізму і магічного реалізму XX століття.

У 1949 році М. Павич вступив до Белградського університету, а в 1954 році закінчив відділення літератури філософського факультету. Це були значущі роки в житті майбутнього письменника: він отримує різноманітні знання, йде формування світогляду та  його особистого світосприйняття. Саме тут, в університеті, Павич починає писати, відпрацьовуючи свій оригінальний стиль.

Тісний зв’язок з народними витоками, фольклорною літературою призвели до появи оригінальної поезії і прози Милорада Павича. Він — автор декількох поетичних збірок і численних романів. Добре володіючи російською та англійською мовами, Павич проявив себе й як видатний перекладач творів Пушкіна та Байрона. Професор Павич є дійсним членом Сербської Академії наук і мистецтва (1991), регулярно читає лекції у Белграді, Сорбонні,  Відні. Твори Милорада Павича — найбільш популярні у сучасного читача. «Вашингтон таймс» вважає його «оповідачем, який дорівнює Гомеру», південноамериканська критика характеризує Павича, як «найвидатнішого письменника сучасності» («Веха», Сан-Пауло), а в Іспанії він визнаний «однією з найвеличніших особистостей світової літератури».

Роман «Хазарський словник» —

це своєрідний сплав історичного дослідження, художнього тексту, енциклопедичного довідника. Твір має підзаголовок — «роман-лексикон у 100 000 слів», а також цікавий епіграф: «На цьому місці лежить читач, який ніколи не відкриє цю книгу. Тут він спить вічним сном». Оригінальність роману полягає ще й в тому, що він існує у двох іпостасях: жіночої і чоловічої версії. Роман являє собою стилізацію давніх наукових трактатів і досліджень — сучасну версію нібито колись існуючого «Хазарського словника» 1691 року.

Твір має всі атрибути наукового дослідження: зміст, попередні відомості про видання (передмова до сучасного видання, історію написання «Хазарського словника», склад словника, статті про те; як користуватися словником, фрагменти передмови знищеного видання 1691 року), основний зміст словника, що передає історію хазар через три види джерел: християнські (Червона книга), ісламські (Зелена книга) і єврейські (Жовта книга).

Патрік Зюскінд– німецький письменник, романіст і драматург, кіносценарист.

Зюскінд майже не дає інтерв’ю, не виступає на публіці і відхилив декілька нагород, які йому були присуджені за досягнення в області літератури. Він навіть не з’явився на світову презентацію екранізації його роману «Запахи»  2006 року в Мюнхені. До того ж, майже немає зображень з Зюскіндом (офіційно в цілому світі є тільки три фотографії Зюскінда).

Успіх прийшов після виходу його першого твору “Контрабас”. Найвідоміший твір Зюскінда “Парфуми”(1985) перекладено 46 мовами, в тому числі і на латину, і продано близько 15 мільйонів екземплярів.

Часто Зюскінд описує (анти)героїв, які шукають своє місце в цьому світі та в стосунках з іншими людьми. Оскільки Зюскінд сповідує відлюдницький спосіб життя, можна припустити, що він прагне виразити свої власні почуття, наочний приклад цьому твір «Історія пана Зоммера».

Мілан Кундера – всесвітньо  відомий чесько-французький письменник, поет, прозаїк, драматург; із 1975 року мешкає у Франції. Твори пише  чеською та французькою  мовами.

У своїх творах Кундера створює незалежний, суперечливий світ, який постійно аналізується з філософської точки зору. Але неможливо віднести Кундеру до якоїсь конкретної філософської школи. Шляхом концентрації на еротичному боці характерів своїх персонажів Кундера аналізує соціальне значення еротичного досвіду людини.

Твори Кундери є наслідком його центральноєвропейського досвіду розчарування в лівому крилі комунізму та захоплення західноєвропейською літературною традицією.

«Нестерпна легкість буття» (1982) — це найвідоміший роман Кундери. В центрі дій опинилися дві сімейні пари, Томаш і Тереза та Сабіна і Франц. «Нестерпна легкість буття» досліджує ніцшеанський міф вічного повернення. Кундера концентрується на тому факті, що людина живе тільки один раз. Ніхто не може виправити свої помилки.

Головний герой, Томаш, та його дружина — фотограф Тереза, в 1968 році переїжджають до Швейцарії, щоб врятуватись від радянської окупації. Тереза повертається до Чехословаччини, та Томаш їде за нею. Коли він повертається на Батьківщину, з політичних причин стає чистильником вікон. Його переслідує поліція, та він з дружиною переселяється до села, де живе з нею, поки вони не гинуть у автомобільній катастрофі.

Паралельна лінія відображає відношення чеської емігрантки художниці Сабіни та шведського викладача Франца, які базуються на нерозумінні. Франц є жертвою наївних міфів, та він безглуздо гине в Камбоджі в марші проти геноциду.

Мілан Кундера показує сильну любов до своєї країни. Пізніше він розширює своє захоплення на всю Центральну Європу та говорить, що вона дала світу купу великих фігур — таких,як Ейнштейн, Кафка, та ін. Росія, з думки Кундера, руйнує культуру Центральної Європи, є втіленням стандартизації, централізації.