Симоненко Василь Андрійович

Псевдоніми — В. Щербань, С. Василенко, Симон.

Василь Симоненко народився в с Біївці Лубенського р-ну на Полтавщині 8 січня 1935 р. Ріс без батька, мати працювала в колгоспі. Протягом 1942—1952 pp. майбутній поет навчався в школі: 4 класи — у Біївцях (1942—1946), решта — у сусідніх селах Єньківцях (1946—1947) і Тарандинцях (1947—1952). У 1952 р. закінчив із золотою медаллю середню школу в Тарандинцях, вступив на факультет журналістики Київського університету імені Т. Шевченка. Брав участь у літературній студії імені Василя Чумака (СІЧ).

У 1957— 1960 рр. працював у газеті “Черкаська правда”, потім, у 1960—1963 pp.,— у газеті “Молодь Черкащини”, власним кореспондентом “Робітничої газети”, а також займався літературною творчістю.

1962 р. Василь Симоненко став членом СПУ. Він планував вступати до аспірантури Інституту літератури АН УРСР, вийшла єдина його прижиттєва збірка “Тиша і грім”.

У середині 1962р. поета жорстоко побили працівники міліції залізничної станції ім. Т. Шевченка (м. Сміла). У зв’язку з тим, що влада всіляко боролась з Василем Симоненком, можна зробити висновок, що це побиття не було випадковим.

13-го грудня 1963р. поет помер у черкаській лікарні (за офіційною версією, від раку), похований у Черкасах.

У 1964р. вийшла посмертна збірка “Земне тяжіння” (книгу було висунуто на здобуття Державної премії УРСР ім. Т.Г. Шевченка 1965р. (посмертно), але лауреатом того року став М. Бажан). Минуло 15 років офіційного забуття поета і у 1981 р. з’явилася книга вибраного “Лебеді материнства” з передмовою Олеся Гончара.

Василеві Симоненкові посмертно присуджено Державну премію України імені Т. Шевченка, у 1995 р.

Навколо причин смерті В. Симоненка ходило чимало чуток. Пізніше В. Онойко згадував, що після звістки про затримання Симоненка за ним дозволили приїхати тільки після того, як у справу втрутився секретар Смілянського міськкому партії. Коли Василь “сів на переднє сидіння поруч з шофером, повернувся до нас і закотив рукава сорочки:

— Ось, подивіться…

Ми жахнулись: всі руки були в синцях.

— А на тілі, здається, ніяких слідів. Хоча били. Чим били, не знаю. Якісь товсті палиці, шкіряні і з піском, чи що. Обробили професійно. І цілили не по м’якому місцю, а по спині, попереку. […] Коли везли туди (до камери), погрожували: ну, почекай, ти ще будеш проситися, на колінах повзатимеш”. Проте офіційною версією смерті 28-річного поета так і залишилось повідомлення про рак.Протягом короткого життя В. Симоненко написав поезії, провідною темою яких є любов до рідної землі, відповідальність за її долю, новели, пробував створити кіносценарій зі студентського життя, став автором численних статей, театральних і літературних рецензій, створив три казки для дітей і дорослих: “Цар Плаксій і Лоскотон”, “Подорож в країну Навпаки”, “Казка про Дурила”. У виданих одразу по їх написанні двох віршованих казках для дітей ідеологічні наглядачі не побачили “крамоли”, хоч і “Цар Плаксій та Лоскотон”, і “Подорож у Країну Навпаки” теж можна розглядати як своєрідно адаптовану для дитячого сприйняття варіацію “антидеспотичної” теми.

Протягом п’ятнадцяти років забороняли видання творів В. Симоненка: підготовлене видавництвом “Молодь” “Вибране” поета “розсипали й по-живому шматували”. Нарешті з горем та інквізиторським редагуванням 1981 р. вийшли його “Лебеді материнства”. Твори Симоненка не друкувалися, а академік Шамота все одно застерігав: “Чимало в його доробку було незрілого, ідейно нечіткого, не раз поет припускався перебільшеного чи спотвореного вияву національних почуттів… Підносити творчість Симоненка як взірець для літературної молоді, міряти Симоненком інших поетів, видавати його за приклад мужності — це треба рішуче відкинути”. Проте не жовч і ненависть народжують поета. Поета народжують гнів і любов. Гнів і любов народили Василя Симоненка. Великий, праведний гнів проти приниження людини, знищення її людської гідності. Тому, можливо, центральною в творчості поета вважається патріотична тема — любові до України, її безталанного народу (і в цьому — пряме продовження шевченківських традицій), поєднана з ідеєю самоцінності, неповторності людського “я”. Сонет “Я” написано 1955р., задовго до відомого однойменного вірша “Я”:

“Ми — не безліч стандартних “я”, А безліч всесвітів різних”.

Тоді ж, у студентські роки, буквально напередодні офіційного “розвінчання культу особи”, з’явився ще один сонет “Поет” (3.2.1956, опублікований тільки 1988р.), де є й такі промовисті рядки:

“Не піддавшись зарібку легкому, Я не прислужував ніколи і нікому”.

А поетичні шедеври “Ти знаєш, що ти людина…”, “Де зараз ви, кати мого народу?..”, “Україні”, “Задивляюсь у твої зіниці…” (рукописна назва — “Україні”), “О земле з переораним чолом…”, “Земле рідна! Мозок мій світліє…” — ніби фрагменти однієї виболеноїдуми про долю народу, синівську відданість йому, готовність до самопожертви задля його визволення й розквіту. Не дивно, що саме ці вірші зазнали найбільших цензурних та редакторських втручань (а часом — і авторських пом’якшень). Написані з позицій морального максималізму, твори В. Симоненка не могли бути надруковані навіть у період “хрущовської відлиги”. Повість “Огуда”, відома в різних варіантах (частина її публікувалася і як оповідання), художньо підтверджує, що психологічно (як і фізично) В. Симоненко зазнавав пильної уваги охоронців режиму. Після його смерті незавершеним лишився кіносценарій “Бенкет небіжчиків”.

Проза В. Симоненка, своєрідна й багатообіцяюча, є прямою попередницею новелістики Григора Тютюнника, вона заслуговує на почесне місце в контексті розвитку епічного світовідображення свого часу. У дитячій, на перший погляд, казці “Цар Плаксій та Лоско-тон” розповідається про красиву країну з трагічною назвою “Сльозолий”, якою править цар Плаксій, якому радість приносили тільки людські сльози:

Хто сміявсь — вони хапали І нагайками шмагали, , ^ Так що в царстві тому скрізь Вистачало плачу й сліз. . ^

Але, як і в будь-якій казці, злий цар боїться за трон і свою владу, тому що відчуває себе безпорадним перед силами добра. Так і тут, Плаксій боїться і ненавидить Лоскотона за те, що

                      Творчість

Його любов до України — це любов юнака, який широко дивиться на світ, вміє дорожити своєю голубою планетою, адже вона не лише для космонавтів — для всіх націй і рас уже постає в унікальності, у єдиності, як спільна колиска людства, живлющий оазис у Всесвіті. Симоненко бачить народ свій і в його багатющій героїчній історії, і в реальній неминучості майбуття, де українська нація — після тоталітарних жахів імперії, після геноцидів та голодоморів — посяде гідне місце в житті цивілізованого вільного людства. Україна для Симоненка — мати, святиня,
вона йому дає крила й снагу, глибінь роздумів і художні барви, у відданості їй для поета — синівське щастя його, і сила, і честь. Нещадний він до її ворогів, глумителів та відступників, проти яких спрямована спопеляюча ненависть Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
І орди завойовників-заброд!
Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його волячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!

“Здається, я став писати гірше, ніж рік тому. Зледачіли мозок і серце”, — це його останні рядки в щоденнику, записані 20 вересня 1963 року. А 14 грудня 1963 року Василя Симоненка не стало. Важка невиліковна хвороба вперто і послідовно вимучувала його тіло. А що ж знесилювало його дух, його непокірну думку, яка з такою надією “вхопилася” за проголошені на XXII з’їзді партії принципи демократизації суспільства? Василь Симоненко повірив у торжество правди, свободи і демократії, вільно вдихнув так необхідного митцеві озону, та доля була немилосердною… Хотів і далі, як його перехожий, “натхненно і мудро творить ходу”, не боявся спіткнутися і почути докори: “Треба дивитись ото під ноги, Так можна голову потерять…”, волів дивитися прямо, але вже дихала смертельним холодом недуга, навколо стискалося чорне кільце недовіри та ідеологічних звинувачень.

“Минулої неділі ми були в Одесі, де місцеві твердолобі натішили нас своїм ідіотським жахом: аби чого не сталося. Фактично нам заборонили виступити на Шевченківському вечорі. Виходить, Тараса дехто боїться досі. Обивателі від революції”, — писав він 6 липня 1963 року 

На Україні починався сумнозвісний період “загвинчування гайок” у літературі, в культурі за допомогою безвідмовного інструменту під назвою “націоналізм”. Як було захистити слово правди, болю, страждання і надії на свій народ від цього безжального присуду? Не було і нема до сьогодні законодавства, яке б гарантувало юридично реальні права свободи творчості, свободи думки. Інакше б слово правди не витлумачувалося б то як наклеп, то як злісна вигадка, то як паплюження соціалістичної системи, наших ідеалів.

На жаль, Василь Симоненко болісно відчув і швидко усвідомив, що за відлигою не завжди приходить весна оновлення суспільного життя і творчості. У суспільній атмосфері вже чулися сухі потріскування нових морозів. І це в той час, коли багатьох заполонила дерзновенна ейфорія революційної перебудови суспільного і духовного буття. Це ж ті благословенні часи, коли відбудеться XXII з’їзд партії, легендарно злетить у космос Юрій Гагарін, коли з’являться друком романи “Людина і зброя” О. Гончара, “Правда і кривда” М. Стельмаха, коли “Літературна Україна” друкуватиме на цілі сторінки незвичайні поезії “шестидесятників”, коли з першими збірками прийдуть до читача Василь Симоненко (“Тиша і грім”), Микола Вінграновський (“Атомні прелюди”), Іван Драч (“Соняшник”), коли С. Параджанов і Ю. Іллєнко розпочнуть знімати фільм “Тіні забутих предків”, коли М. Лукаш і Г. Кочур жадібно і поспішно, іноді з авантюрною безоглядністю, відкриватимуть для українського читача сторінки світової поезії, а Іван Дзюба своєю експресивною друкованою і усною критикою збиратиме навколо себе окрилених неофітів. Та вже 3 вересня 1963 року сумно, з гіркою іронією В. Симоненко занотує: “Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими і зухвалими. “Літературна Україна” каструє мою статтю, “Україна” знущається над віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться. Як тут не світитися вдячністю, як не молитися щовечора й щоранку за тих, що подарували нам таку вольготність. До цього можна ще додати, що в квітні були зняті мої вірші у “Зміні”, зарізані у “Жовтні”, потім надійшли гарбузи з “Дніпра” і “Вітчизни”.

Будинок автора

                СПРЯЧЬ ЭТИ СТИХИ, А ЛУЧШЕ – СОЖГИ”

Мария Макарова (Швед), одноклассница: Симоненко очень любил нашу учительницу по литературе, которая одновременно была и нашей классной руководительницей. Все стихи ей показывал, которые написал. А она ему говорила: “Вася, спрячь эти стихи и никому не давай”. Он спрашивал: “Почему? Я же правду написал”. А учительница ему отвечала, что, когда повзрослеешь, то поймешь почему, а пока или спрячь или сожги. 

                         О  “…СЛОВО ГОРДОЕ “ТОВАРИЩ”

Николай Снежко, журналист: Когда мы с пафосом, возвышенно пели: “Наше слово гордое “товарищ” нам дороже всех красивых слов…”. Василий с подозрением относился к этому гордому слову и иногда употреблял его с иронией. А дело в том, что, по его глубокому убеждению, это слово происходит от “товар” (кстати, главного термина в “Капитале” К. Маркса), а товаром в Полтавской области издавна называют скот. Симоненко очень хотел, чтобы мы обращались друг к другу, как “добродий” к “добродию”. “Добродий!” Это действительно звучит не только гордо, но и красиво.

А еще он предлагал “остановиться на том, что следует ввести такое приветствие: “Слава Украине! Навеки слава!”

      КАКУЮ ЭТО ВЫ САМОСТОЯТЕЛЬНУЮ УКРАИНУ ИМЕЕТЕ В ВИДУ?”

Евгений Сверстюк о вечере в Черкасском пединституте, на котором выступал Василий Симоненко: По всему чувствовалось, что Василия любят земляки – даже само его имя вызвало волну аплодисментов. Однако пристальное внимание к его творчеству показало не только это, а и записка такого содержания: “Какую это вы самостоятельную Украину имеете в виду, когда пишете: “Хай мовчать Америки й Росії … Маю я святе синівське право з матір’ю побуть насамоті”?”. Зная адресную провокативность такого “интереса”, Василий спокойно и умышленно небрежно прочитал написанное и ответил так: “У меня Украина одна. Если автор вопроса знает вторую – пусть скажет. Будем выбирать”.