Аналізуючи історію розвитку школи і виховання в перших цивілізаціях, варто відзначити, що в переважній більшості країн Стародавнього Сходу та Стародавній Греції дівчата були позбавлені можливості здобувати освіту. Відповідно до становища жінки в Афінах дівчата здобували домашнє виховання під наглядом матерів або інших жінок на жіночій половині будинку-гінекеї. Тут вони здобували елементарні навички рукоділля, гри на музичному інструменті, часом і читання та письма.

Про освіту жінок в епоху середньовіччя говорити не доводиться. Увагою до жіночої освіти характеризується Епоха Відродження та період Реформації. До питань освіти дівчат активно звертались педагоги і громадські діячі Англії XVII ст., передовсім Г. Галіфакс і Д. Локк. Вони вважали, що від освіченості матері залежить культурно-освітній рівень її дітей – майбутніх громадян нового суспільства. Саме в цей час в Англії до домашньої просвіти дівчат додалось навчання в приватних пансіонах, де їх учили не лише добрим манерам (танцям, грі на музичних інструментах, кулінарії і т. п.), але також латини, французькій, грецькій, італійській, іспанській мовам, а для дівчат, котрі хотіли продовжити освіту, викладали астрономію, географію, історію та арифметику.

Яскравим прикладом того, як функція ґендерної соціалізації проявляється в освіті, може бути система виховання, розроблена Ж. Ж. Руссо (1712–1778) в його творі «Еміль». Для чоловічої і жіночої статей пропонуються діаметрально протилежні виховні засоби і процеси, а практичні рекомендації з навчання і виховання жінок переконливо демонструють, як можна досягти тих якостей, які приписувалися жіночій «природі». Призначення жінки – народжувати дітей, займатись господарством, створювати сімейний затишок, творити щастя для чоловіка. Виховуючи жінок, вважав Руссо, треба мати на увазі їх взаємини з чоловіками. Подобатись чоловікам, бути їм корисною, заслужити їх любов і повагу, доглядати їх у старості, надавати їм поради втішати, робити їм життя легким і відрадним – такі жіночі обов’язки в усі часи і всього цього необхідно навчати жінок з самого дитинства.

Одним з перших прихильників спільного виховання хлопчиків і дівчаток був Р. Оуен. У своїй праці «Новий погляд на суспільство, чи досліди про утворення характеру» (1814) він писав, що в умовах спільного навчання хлопчики і дівчатка «ставились один до одного як брати і сестри протягом усіх років, які вони до дванадцятирічного віку проводили в школі». Запроваджуючи спільну освіту, Р. Оуен обґрунтував це тим, що жінка повинна отримувати однакову з чоловіком освіту, щоб виконувати обов’язки, як спільні з ним, так і свої особливі. Всебічна освіта жінки, на думку Р. Оуена, вкрай необхідна для звільнення її від тієї економічної і політичної залежності, в якій вона перебуває на даний час.

На відміну від країн Західної Європи, освіта у Київській Русі була доступна для дівчат. У 1086 р. княжна Ганна Всеволодівна відкрила першу жіночу школу в Києві, в той час, як у Європі ще дискутували на предмет того, чи є жінка людиною. Такі ж школи відкривались і в інших містах держави. Ряд джерел засвідчує високу освіченість жінок, насамперед у князівських верхах. У другій половині XIX ст. все частіше звучить ідея не лише однакової освіти хлопчиків і дівчаток, але і спільного їх навчання в освітньо-виховних закладах (М.О.Корф, М.С.Шашкевич, О.В. Духнович).

У роки революції 1905–1907 рр. на увесь голос зазвучала вимога – вирівнювання програм жіночих гімназій з програмами чоловічих. Лише за три роки в Україні було відкрито 33 жіночих гімназій. Саме після революції 1905– 1907 рр. в Україні з’являються перші школи та училища зі спільною формою навчання. Ще одна тема дискусій цього часу – доступ жінкам до університетської освіти. На педагогічному горизонті в цей період засяяли імена жінок- педагогів: Л. Українки, С. Русової,  Е. Евертової та інших.

Проблемам вирішення жіночого питання, спільного навчання хлопців і дівчат, підготовки їх до самостійного дорослого життя присвячено низку наукових праць ви- датного українського педагога С. Ф. Русової. Вона акцентує увагу на національному факторові виховання, сутність якого вбачає в необхідності ознайомлення молодої людини з культурою, звичаями, сімейним побутом того народу, до якого вона належить. Вже змалку оченята дитини мають кохатися в улюблених національних кольорах та орнаментах, розвиток дитячої уяви має здійснюватись на основі народних оповідань, казок, віршів, легенд, а слух – на основі рідних пісень. Етнографічним матеріалом необхідно оздоблювати родинний побут, життя школи, взагалі оточення дітей. Усе це має створювати національну естетичну атмосферу, природно вводити дитину до проблем родини, міжособистісних стосунків.

Жінки vs. чоловіки: про що говорить статистика

Роздільна освіта народжує справжніх чоловіків та жінок. За і проти

Дякую за увагу!

А для кращого закріплення матеріалу пропонуємо вам коротенький курс “Гендерна педагогіка”