Ліна Костенко – найбільший романтик ХХІ століття

Передмова:
І неповторність кожної хвилини
шукає шлях від болю до перлини…

Не говори печальними очима
те, що не можуть вимовить слова.
Так виникає ніжність самочинна.
Так виникає тиша грозова.

Чи ти мій сон, чи ти моя уява,
чи просто чорна магія чола…
Яка між нами райдуга стояла!
Яка між нами прірва пролягла!

Я не скажу і в пам’яті – коханий.
І все-таки, згадай мене колись.
Ішли дві долі різними шляхами.
На роздоріжжі долі обнялись.

Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
Лиш не зроби слухняною рабою,
не ошукай і крил не обітни!
Не допусти, щоб світ зійшовся клином,
і не присни, для чого я живу.
Даруй мені над шляхом тополиним
важкого сонця древню булаву.
Не дай мені заплутатись в дрібницях,
не розміняй на спотички доріг,
бо кості перевернуться в гробницях
гірких і гордих прадідів моїх.
І в них було кохання, як у мене,
і від любові тьмарився їм світ.
І їх жінки хапали за стремена,
та що поробиш,— тільки до воріт.
А там, а там… Жорстокий клекіт бою
і дзвін мечів до третьої весни…
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.

І  як  тепер  тебе  забути?
Душа  до  краю  добрела.
Такої  дивної  отрути
я  ще  ніколи  не  пила.
Такої  чистої  печалі,
такої  спраглої  жаги,
такого  зойку  у  мовчанні,
такого  сяйва  навкруги.
Такої  зоряної  тиші,
такого  безміру  в  добі!..
Це,  може,  навіть  і  не  вірші,
а  квіти,  кинуті  тобі.