Середньовічна культура Західної Європи

Каролінзьке відродження

“Темні віки” – так називали перші століття середньовіччя і саме в цей період відбувалося народження нової європейської середньовічної культури, яка брала свій початок із залишків античної спадщини, культури варварів і християнства. Перші результати такої взаємодії стали відчутними в період піднесення культури за часів правління Карла Великого Xl ст. – період “Каролінзького відродження”.

Це був перший в історії середновічної Європи прояв глибокого та свідомого інтересу до античної культури й освіти. Карл Великий, згадавши про своє германське походження, наказав збирати германські старожитності й цікавився давніми франкськими піснями.
Для того часу, Карл мав дуже добру освіту: знав дві мови(грецьку і латинську), полюбляв читати і також цікавився історією. За його наказом збирали й переписували давні римські та грецькі рукописи. Карл доручив записувати за роками всі події, які відбувалися в державі. Ці записи дістали назву “аннали” (від латин. annus – рік). Він запрошував до себе й залучав до управління державою вчених з усієї Європи. При дворі імператора також існував гурток, який називали “Академія” – на зразок школи грецького філософа Платона.

Культурне піднесення проявилося і в широкому будівництві. Було спорудженно понад 300 палаців, соборів, церков і монастирів. У своїй резиденції в Аахені Карл здубував величний палацовий комплекс. У центрі розташовувалися велика зала для урочистих прийомів, імператорські покої. Бічне крило комплексу, де розміщувалися школа, бібліотека, архів, з’єднувало залу із каплицею – палацовую церквою, яка збереглася до нашого часу.

“Каролінзьке відродження” виявилося нетривалим. Завдяки йому було збережено багато зразків античної спадщини й закладено підвалини для розквіту середньовічної європейської культури. У наступні два століття (lX – X ст.) у культурі знову спостерігався занепад.

 Освічених людей у Середні віки було відносно небагато. У Ранньому Середньовіччі вони жили здебільшого в монастирях. Проте з Х ст. освіта почала виходити за межі монастирів.

У середньовічній Європі можна вирізнити три рівні шкіл.

Нижчі школи існували при церквах, монастирях, даючи по-
чаткові знання тим, хто бажав присвятити себе служінню

Богу. Тут вивчали латину, якою велося богослужіння, мо-
литви й сам порядок богослужіння. Середні школи найчастіше утворювалися в резиденціях єпископів. У них вивчали сім “вільних мистецтв” – граматику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію, астрономію та музику.   Перші три науки складали “тривіум“, наступні чотири – “квадривіум“. З XI ст. у Європі почали зароджуватися вищі школи, які згодом назвали університетами. Перші університети були громадами, які об’єднували вчителів та учнів (учні ще називали університет “альма-матер”, тобто “мати-годувальниця”). Ці об’єднання мали чіткі правила поведінки, структуру й претендували на незалежність від влади міста, у якому вони розташовувалися, тобто були самоврядними. Перші такі об’єднання виникли в італійських містах Салерно й Болонья, де вивчали медицину та римське право. Упродовж XII—XIII ст. кількість університетів поступово збільшувалася. Найвідомішими університетами були Паризький(Сорбонна), Оксфордський і Кембриджський(в Англії), Саламанкський (в Іспанії) тощо. На початок XVІ ст. у Європі загалом налічувалося 65 університетів. Тих, хто навчався в університетах, називали студентами.

Викладання велося латиною, що давало студентам змогу почати навчання в одному університеті, а закінчити в іншому. Чіткого терміну навчання не було, і тому деякі студенти вчилися досить довго. Основними формами навчання були лекції та диспути.

Середньовічні університети мали зазвичай
чотири факультети: артистичний (або факультет мистецтв), богословський, юридичний та медичний. Артистичний факультет (термін навчання на ньому становив шість-сім років) був підготовчим i виконував роль середньої школи.

Роджер Бекон (1214—1244) – професор Оксфордського університету чернець-францисканець, доводив

що знання можна отримати не в богословських суперечках,
а тільки вивчаючи природу за допомогою дослідів. Роджер
Бекон зробив чимало відкриттів. Особливого значення він

надавав математиці, фізиці, хімії, намагався створити мікроскоп і телескоп, пояснив походження веселки. Роджера Бекона вважали чарівником: розповідали, що він нібито створив мідну голову, яка вміла говорити. Вчений був переконаний, що можна побудувати самохідні судна й візки, зробити апарати, які б літали в повітрі та пересувалися морським дном.

Слава про його досягнення поширювалася всією Європою. Через заздрощі дослідника звинуватили у зв’язках із

дияволом. Ченця кинули до в’язниці, де він провів 14 років і вийшов на волю лише незадовго до смерті.

Збагатилися й географічні знання населення Європи.
Венеціанський купець Марко Поло здійснив подорож до
Китаю та Центральної Азії. Свої враження він описав у “Книзі про різноманітність світу“, яка впродовж усього

Середньовіччя залишалася найулюбленішим твором у Єв-
ропі. У XIV—XV ст. з’явилося чимало описів різних зе-
мель. Враження від подорожей розширювали знання людей про світ і сприяли вдосконаленню географічних карт. Цим було закладено передумови майбутніх Великих географічних відкриттів.

Розповіді про вождів та королів, героїв битв раніше поширювалися з вуст в уста, а з X ст. їх почали записувати. Найвідомішими героями були рицарі Зігфрід, Роланд, Сід, король Артур, Беовульф.

Про благородного Зігфріда, прекрасну Кримгільду, гер-
манців та їхню боротьбу з гунами розповідає “Пісня про

Нібелунгів“.

Одним із найулюбленіших героїв Середньовіччя був король Артур – хоробрий борець проти англосаксонських

завойовників Британії. Його образ, змальований у десятках
романів, доповнюють рицарі “круглого столу”, чарівний
меч Екскалібур, дружина Гвіневра, чарівник Мерлін.

Скандинавський герой конунг Беовульф усе життя бо-
ровся зі страшними чудовиськами. Він загинув, убивши

останнього дракона.

 Рицарство, подібно до інших верств феодального суспільства, створило власну культуру, яка остаточно сформувалася в XIII ст. Це була складна система ритуалів, звичаїв, дворянської ввічливості (куртуазність), різноманітних розваг. Крім того, вона залишила після себе рицарську поезію про кохання, романи, які значною мірою доповнили героїчний епос.

У рицарських романах знайшла відображення одвічна

мрія людини про високе й віддане кохання, яке здатне по-
долати будь-які труднощі.

Найвідомішим рицарським твором Середньовіччя став ро-
ман “Трістан та Ізольда” – розповідь про високе кохання

і трагічну смерть його головних героїв Трістана та Ізольди.

Основою рицарської культури був кодекс честі. Згідно
із цим неписаним зібранням моральних правил, рицар мав

бути безмежно відданим Богу, вірно служити своєму сеньйору й прекрасній дамі, піклуватися про вдів, священників та знедолених, дотримуватися всіх обов’язків і клятв.

Міщани, життя яких значно відрізнялося від життя інших верств середньовічного суспільства, теж створили власну культуру. Міська культура мала світський (не пов’язаний із церквою) характер і була тісно переплетена з народною творчістю.

Серед населення були популярними віршовані байки,
жарти, у яких розповідалоcя про кмітливих жителів міст,
що знаходили вихід із будь-якого скрутного становища.
Яскравий прояв міська культура мала в розвитку літератури. Відомим твором жителів міст був французький “Роман про Лиса“, у якому під виглядом тварин були представлені всі верстви середньовічного суспільства – феодали, королі, священники, міщани. Не менш популярним був і “Роман про Троянду“, у якому оспівувалися природа та людський розум, затверджувалася рівність людей.

Також художники намагалися передати індивідуальні риси
людини, її характер. Швидкого поширення набули картини
світського характеру, з’явився новий жанр — портрет.
У мистецтві нову еру започаткував флорентієць Джотто
ді Бондоне (1266-1337). Він малював портрети, ікони,

фрески. Його першою великою роботою була фреска, при-
свячена життю Святого Франциска. Найвідомішою роботою

Бондоне вважається розпис церкви в Падуї.

Бондоне багато зробив для рідного міста, за що був похований у соборі Флоренції як почесний громадянин. Тілесність, об’ємність фігур, лінійна перспектива в повному обсязі вперше з’явилися у творчості флорентійця Мазаччо (1401—1428). Найвідомішою стала сцена “Вигнання з Раю” із фрески церкви у Флоренції. Усі наступні художники Відродження навчалися на картинах Бондоне й Мазаччо.

Вершиною Раннього Відродження в мистецтві вважається живопис Сандро Боттічеллі (1445—1510). Його картини

“Весна”, “Народження Венери“, передають розуміння не
лише внутрішньої, але й зовнішньої краси.

Важливою складовою рицарської культури була куртуаз-
на (рицарська) поезія, поширена лише в період Середніх віків від XI до XIII ст. Свого найбільшого розквіту вона до-
сягла у творчості трубадурів – світських поетів, які

походили з різних верств суспільства. Головною темою їхніх творів було куртуазне (вишукане) кохання. Трубадури з’явилися на півдні Франції, у Провансі, де вперше в Європі сформувалася літературна мова. Поезія трубадурів була обов’язково пісенною. Її виконували під супровід музичних інструментів самі трубадури або найняті мандрівні співці. Поряд із поезією трубадурів у німецьких землях розвивалася власна традиція любовної поезії – мінезанг (у перекладі – “любовна пісня”). Мінезингери, спираючись на народні пісні, поряд з оспівуванням високого кохання велику увагу приділяли опису природи, особливо весни. Найвидатнішим мінезингером вважається Вальтер фон дер Фогельвейде.

Міська література виховувала почуття людяності. Вона
відбивала свідомість городян, які цінували свою свободу
й незалежність. Невід’ємною частиною міської культури
була творчість мандрівних акторів, музикантів, співаків,

танцюристів та акробатів, фокусників, яких називали жонглерами. Мандруючи від міста до міста, вони показували свої вистави на площах просто неба.

Розвиток техніки. Середньовічна Західна Європа мала

бідне технічне оснащення. У період із V до XIV ст. винахідництво проявлялося слабо. До XIII ст. не було жодної книги про технічні винаходи та вдосконалення.   Основною енергією для приведення в дію пристроїв була мускульна сила людини і тварини. Однак Середні віки залишили нам декілька суттєвих удосконалень уже відомих пристроїв і нових винаходів. Так, були вдосконалені підйомні крани, винайдено домкрат.

Найвагомішим стало винайдення верхньобійного колеса, яке використовувало енергію води для надання руху механізмам. Порівняно з іншими видами колес воно максимально використовувало енергію падаючої води, і його можна було встановлювати навіть на рівнинній місцевості, де річка текла повільно.
Важливим стало винайдення хомута – нової системи

упряжі для коня, що давало змогу здійснювати довготривалу оранку. Суть винаходу полягала в тому, що хомут дозволив перенести головне навантаження коня на шию, де найбільш розвинені та найвитриваліші м’язи. Кінь замінив волів під час обробітку землі. Це сприяло прискоренню внутрішньої колонізації Європи.

У добу Середньовіччя було винайдено механічний годинник. Уперше про нього згадується у візантійських

джерелах VI ст. Деякі історики приписують цей винахід

Пацифікусу з Верони (початок IX ст.), інші – ченцю Герберту, який згодом став Папою Римським. У 996 р. останній створив вежовий годинник міста Магдебург.

Книгодрукування. У Середні віки книги були рідкістю.

Це пояснювалося тим, що кожна книга становила оригінальний рукописний твір, а грамотних людей було мало. Книги писали на спеціально обробленій телячій або овечій шкурі – пергаменті. Такими книгами можна було користуватися тривалий час, вони були красивими, але коштували дуже дорого. Не менш коштовною була й обкладинка. Крім того, книги прикрашали малюнками – книжковими мініатюрами, тому особливо цінні екземпляри тримали в монастирських бібліотеках під суворим наглядом.

Зростання кількості грамотних людей, поширення паперу збільшило попит на книги та зробило їх дешевшими. З’явилися майстерні з масового переписування книг. У XIV – XV ст. цікавість до писаного тексту значно зросла, особливо до Слова Божого. На початку XV ст. у Європі
з’явилися перші книги, виготовлені за допомогою відбитків
текстів, вирізаних на дощечках. Проте такий спосіб був трудомістким і не задовольняв потреб часу. До того ж переписувачі працювали швидше, ніж виготовлявся макет такої друкованої книги. Близько 1445 р. німецький ремісник Йоганн Гутенберг (1399 – 1468) винайшов спосіб книгодрукування. Із металевих кубиків з опуклими дзеркальними відбитками букв у спеціальних рамках набирався текст сторінки, яку потім друкували за допомогою пресу. Цей винахід докорінно змінив систему передачі інформації: усну форму змінило друковане слово.

Архітектура та мистецтво. Упродовж XI-XV ст. мистецтво знало два основні художні стилі – романський і готичний. Риси цих стилів найбільш яскраво проявились в архітектурі замків і соборів.

Послідовником і другом Петрарки був Джованні Боккаччо (1313-1375). Він також писав вірші, але славу Боккаччо принесла збірка зі 100 новел (оповідань) “Декамерон“.

Твори Петрарки та Боккаччо були написані живою на-
родною італійською мовою. Цим вони довели, що народною

мовою можна писати видатні твори, передаючи різноманіття людських почуттів.

Серед творців нової культури були й художники.Важливим здобутком мистецтва цієї доби стала поява лінійної

перспективи. Середньовічні художники на картинах зображували найважливіші фігури або речі більшими, ніж вони були насправді, незважаючи на те, де вони розташовані: на основному чи другорядному плані. Картини в лінійній перспективі виглядають так, як сприймає світ людське око: предмети на основному плані більші, на другорядному — менші.

 Романський замок — помешкання та оборонна споруда

феодала — характеризувався масивністю форм, а навко-
лишні фортечні стіни посилювали це враження. Вигляд

замку свідчив про могутність його володаря. Романський собор, якому притаманні ті самі риси, мав втілювати ідею величі й могутності церкви. В основу романського собору був покладений план римської громадської (світської) будівлі – базиліки.

 Ранній гуманізм і Відродження. Наприкінці Середніх віків культура Західної Європи характеризувалася підвищеним інтересом до Античності. Митці намагалися відродити й наслідувати культуру античних часів. Саме тому нову епоху, що почалася, назвали Відродженням, або Ренесансом. Хоча насправді це було не відродження, а створення нової культури, яка поєднала в собі елементи двох культур — античної та середньовічної.

Від XIV ст. шанувальники Античності вважали, що на-
самперед потрібно пізнати людину. Від кінця XV ст. їх по-
чали називати гуманістами. Сьогодні словом “гуманізм”

ми називаємо таке розуміння світу, за якого людина є най-
вищою цінністю.

На противагу християнським чеснотам гуманісти най-
важливішими людськими якостями проголошували гідність

і доблесть. На порозі великої культури Відродження стояв
відомий поет і філософ Данте Аліг’єрі (1265—1321). Він
рано почав писати вірші. Усі вони були присвячені одній

дівчині – Беатріче. Найвідомішим твором Данте є “Божественна комедія“.

Якщо Данте був попередником Відродження, то першою
людиною Відродження можна впевнено назвати Франческо
Петрарку (1304-1374). Його уславила “Книга пісень“, що

містила 366 віршів (сонетів), присвячених коханій поета Лаурі. За свої поетичні здібності Петрарка, як в античні часи, був коронований лавровим вінцем на римському Капітолії.

Принципи Відродження знайшли втілення і в скульптурі. Так, флорентієць Донателло (1386—1466) відступив

від середньовічних традицій і відродив античні традиції,

створивши круглу скульптуру. Така статуя була самостійним витвором митця, а не частиною оздоблення храму. Її можна було споглядати з усіх боків. Найвидатнішим твором Донателло стала скульптура біблійного персонажа Давида.

Філіппо Брунеллескі (1377—1446) розробив закони лінійної перспективи в архітектурі та розв’язав складні інженерні завдання зі створення величезних куполів над соборами. Головним у його творчості стало зведення купола собору Санта-Марія-дель-Фйоре у Флоренції.

Культура Відродження змінила уявлення про світ, життя,
людину та її чесноти.