На заході

Розділ 1

Я лежу на ліжку і курю. Маленький промінчик сонця пробивається через щільно закриті штори і гріє моє холодне, бліде і заплакане обличчя.
Я докурюю сигарету до кінця, та так, що попіл починає падати на руку. Я морщуся від болю і згадую, що мені потрібно піти в магазин купити продуктів, адже я не збираюся вмирати з голоду. Неохоче піднімаюся з ліжка і повільно йду у ванну.
Проходжу через нудний і досить темний коридор. Я завжди посміхаюсь коли згадую, як маленькою прискорювала крок, адже боялася, що хтось вилізе з шафи і забере мене кудись далеко-далеко у світ темряви. Зараз я зупиняюся в надії, щоб хтось нарешті визирнув звідти, можливо, ми б стали друзями з тією істотою.
Зайшовши у ванну, я дивлюся на своє обличчя – виглядаю не так погано?
Моє темне коротке волосся красиво в’ється…

Але щось неприємно поколює у мене біля вуха. Я намацую заколку.
Рожева хмаринка лежить у мене на руці.
На моїх і без того заплаканих очах з’являються сльози. Від злості я кидаю хмаринку об стіну, вона летить під ванну.
– Ось і супер! – кажу я і починаю сміятися.
Подивившись на себе в дзеркало, бачу,як зелені очі  витріщаються на мене, але вони ніби не мої. Ніби щось сумне сидить і дивиться на мене по той бік дзеркала…

Але при всьому цьому вони звичайні, про такі не пишуть пісні і не присвячують вірші або навіть цілі романи, але, чесно кажучи, мене це не дуже хвилює.
Я натягую на себе чорні джинси, які бачили не один рік. На мені одягнений чорний топ, але він аж надто “зухвалий” для міста. Хоч я так і не вважаю, але зараз для цього не час, адже я йду сама. Тому я одягаю чорну футболку з намальованими ромашками, це так по дитячому, але мені подобається!
Я вмиваюся крижаною водою, щоб змити вчорашній макіяж, який, в принципі, і не можна було назвати макіяжем. Величезні чорні кола – ось все що залишилося після нього…
Мені ліньки красиво малювати стрілки або робити щось на своєму обличчі, тому я беру чорні тіні і наношу їх під очі. Це підкреслює їх і робить хоч трохи виразнішими.
Дуже неохоче я йду на кухню що б зробити собі каву. Наливаю гарячу води в чашку і засипаю туди пакетовану каву.
Мені захотілося чогось поїсти, я відкриваю холодильник і шукаю поглядом щось смачненьке, але, на жаль, крім соусів і маленького шматочка хліба не знаходжу нічого…

Це мене дуже засмучує.
І що б хоч якось підняти настрій, я розсунула штори.
Яскраві промені сонця вдарили мені в очі. Я відсахнулась від вікна, але не більше ніж на секунду, адже мені так подобається, коли хоча б сонце любить мене і обіймає.
Фактично це тільки ілюзія, але все ж вона втішає мене. Кава заварилась швидше, ніж зазвичай.
Я зайшла в телефон, щоб подивитися відео на Youtube, але перед цим я завжди перевіряю соцмережі. Кожен раз я навіть не сподіваюся отримати повідомлення від будь-кого…
Але тут я побачила повідомлення в Telegram, я була здивована, адже вже більше місяця мені ніхто не писав.

Але ще більше я здивувалась, коли побачила, що це повідомлення від моєї колишньої подруги, з якою ми посварилися більше трьох тижнів тому…
Дорога..подруга?
Я знаю, що ти будеш здивована, коли побачиш це повідомлення після того, як ти кинула мене. Можливо, ти мене ненавидиш, але дочитай це до кінця.
Моя подруга хоче познайомитись. Я вмовляла її не говорити з тобою, адже я тебе знаю…
Але вона все одно хоче дружити з тобою. Якщо хочеш, тоді підійди на п’ятий поверх. Там тебе чекатиме дівчина з довгим волоссям в джинсовому костюмі. Дай мені знати. якщо прийдеш.
Мене переповнювали емоції, крім злості я раділа, як дитина. Ось він мій шанс знайти нових друзів!
Щось підказувало мені, що все піде не за планом…
Відкинувши погані думки, я швидко надрукувала повідомлення, що згодна, і запитала о котрій.

Відповідь не змусила себе довго чекати.
Привіт,
Рада чути що зважилася, приходь о п’ятій.
Гарної вам прогулянки!)

Мене спантеличило, що вона не надала номер, але, може, вона просто не горить бажанням знайомити нас, адже вона боїться що я “заберу” ту дівчину…
– Блін, я навіть її ім’я не знаю… – подумала я про себе.
Подивившись на годинник, я зрозуміла, що залишилося менше двох годин, а мені потрібно встигнути сходити в магазин.
Я швидко допила каву і поставила чашку в раковину. Там накопичилося вже чимало чашок, та зараз був не час про це думати( в принципі, як і завжди).

Я зібрала в свій шоппер все найпотрібніше:пачку сигарет, скетчбук, телефон і гаманець.
– Остання пачка…Треба купити з запасом.
Швидко зав’язавши різнокольорові шнурівки, поправиши волосся, я викликала ліфт. Але він довго їхав, мені це набридло, тому я побігла сходами. Вже через хвилину я була на першому поверсі.

Мало не збивши з ніг бабусю, яка обматюкала мене і в черговий раз назвала мене сатаністкою. Зазвичай я вступала в дискусію з нею або просто ігнорувала, але не сьогодні.
– Вибачте, я дуже поспішаю – випалила я і побігла далі.
Майже не вибивши двері і вилетівши на вулицю, я відчула літній вітерець і теплі промені сонця.

Але моя радість закінчилася через секунду, тому що я спіткнулася об сміття, яке мої «улюблені» сусіди винесли. Вилаявшись, я продовжила свій шлях, але вже уважніше. У мене з голови не йшли думки:
“Цікаво, як вона виглядає? Який у неї стиль? Який музичний смак?”
Поки мої голоси в голові задавали питання, я не помітила, як підійшла до магазину.
Я не ходжу в великі магазини, бо мені немає 18 років, тому дорога відкрита тільки в маленькі магазинчики до своїх знайомих.

З цими думками я дійшла до магазинчику. Мені “підморгувала” вивіска “Продукти”, хоча у цьому магазині здебільшого був лише алкоголь и цигарки…

Я нарешті заходжу до приміщення.

За невеликим прилавком стоїть високий дядько років за сорок. Він одягнений в старий светр, адже в кіоску холодно, не дивлячись на таку жарку погоду.
У нього великі синці під очима, видно, що він багато випиває. У його житті немає ні сім’ї, ні друзів, є лише проблеми і пляшка. Так би мовити, підліток, який так і не виріс морально, а лише фізично.
– А я вже сподівався, що ти закинула цю справу.. – з сумом сказав чоловік. У нього дуже хрипкий голос, тому що курить багато і дуже довго.
Я посміхаюся:

– Хах, та ні, просто не виходила з дому декілька днів…

Я спираюсь на прилавок біля холодильнику з ковбасами.

– Декілька днів?!?! ТЕБЕ НЕ БУЛО БІЛЬШ НІЖ 2 ТИЖНІ. – чоловік виглядав розлюченим, але не агресивним. Він злився, як батько.

– А справді?.. Вибач, я гублюсь у часі…Я обіцяю, що більше так не буду!

– Ох, ну добре, так, а за чим саме ти прийшла?

– Та, як зазвичай..

Я витягаю гаманець і дістаю достатньо велику суму.

– Тобі з запасом? – чоловік нахилився під прилавок, тому голос його звучав приглушено.

– Ага..

Я дивлюсь на маленький і незручний магазин.

Усі стіни заставлені товаром чи завішані не одним шаром рекламних плакатів. У кутку стоять три невеличкі старі холодильники, які замальовані якимись написами.

Словом, дуже дивне і справді незручне місце,

але це місце – мій другий дім. Я навіть не можу пояснити, чому…

Чоловік нарешті винирнув з-під прилавку з пакетом цигарок і чимось ще.

– Тримай, це їжа..Ну, картопля, гречка, овочі, фрукти..

– Стоп, а навіщо?

Я здивовано і навіть трішки із злістю дивлюсь на нього.

– ЯК НАВІЩО? Ти себе у дзеркало бачила? Одні кістки.

– Ой, та навіщо… – я червонію.

– Я говорю це не тому, що в мене старечий маразм!Зупинись, будь ласка, бо потім будуть погані наслідки, а ти не дурна дівчинка, ТИ все розумієш!!!Тому, якщо ти не візьмеш пакети з продуктами, то не отримаєш цигарки.

– Гей! Так нечесно.

Я насупилась, але виходу немає. Хіба що шукати когось іще, хто буде поставляти мені цигарки…Та це займе багато часу і зусиль.

Тому, хоч я і закочую очі, та забираю.

– Ну-ну тільки посмієш викинути, я ж дізнаюсь і більше тобі нічого не буду продавати. Ти мене зрозуміла?

Я кивнула і вже стояла на виході з магазину і навіть відкрила двері та раптом зупинилась.

– Дякую…

І швидко вибігла з магазину, мені стало соромно…

Тому похнюпившись йду додому, і тут згадую, що у мене  зустріч приблизно о п’ятій.
Я швидко забігла в магазини, відверто кажучи, докупати майже нічого не треба було, бо більшість продуктів мені вже подарували.

Йти було важко: сумки важать, напевно, близько трьох кг (чи то, я не снідала, тому і перебільшую?…)
Будинок моєї подруги знаходиться досить далеко від мого, тому йти спочатку додому мені не вигідно. На це піде як мінімум година, а мені вже через десять хвилин потрібно бути на місці…
– Думаю, потрібно відразу йти до тієї дівчини, а там вже попрошу її допомогти донести продукти – кажу вголос і різко розвертаюся в іншу сторону.
Через декілька хвилин я вже була біля будинку подруги. Її  дім дуже старим, тому ключі не потрібні, адже там кодовий замок…
Я зупинилася під під’їздом…
– Так, стоп, а який пароль?…- пролунав голос у голові.

Я дійсно не пам’ятала, адже була у неї в будинку, напевно, місяць тому або навіть більше… Я намагалася згадати якісь моменти з тією подругою, хоча мені було навіть боляче думати про неї, але я переключилася на те, що сьогодні познайомлюся з новою дівчиною.
І раптом я згадала!

– 1953! – вигукую – хахах, іронічно, одразу видно, хто тут живе…*

Я сама посміялась з свого ж жарту і нарешті ввела код.

Двері відчинилися, і перед моїми очима відкрився старий під’їзд. Я переступила поріг і відчула свій улюблений запах: підвалу, сторінок старих книг, які я так люблю, і запах сміття…

Часом я дивуюсь, наскільки люди не переймаються станом нашої планети… І в один день Земля підкине нам “подарунок”, але кого це зараз хвилює?…
Потрібно йти пішки на п’ятий поверх. Підніматися з важкими сумками дуже складно, але нічого страшного, адже через пару хвилин зустрінуся з новою людиною!
Я майже задихаюсь на третьому поверсі:
– Треба було не прогулювати фіз-ру…
Ніколи не думала, що дістатися до квартири своєї колишньої подруги буде так важко…
На майданчику п’ятого поверху, де повинна була стояти дівчина, стояли  двоє хлопців…

Розділ 2