Освіта та наука України Упершій половині 19 століття

Промисловий переворот на українських землях зумовив зростання потреби в освічених працівниках, що стимулювало розширення мережі навчальних закладів і зростання чисельності учнів. Водночас імперська влада розглядала заклади освіти та мову викладання в них як засіб посилення державного контролю над формуванням вірнопідданих громадян.

Загальноосвітні навчальні заклади в українських землях Російської імперії поділялися на:

парафіяльні школи: початкова освіта упродовж від півроку навчання в селах і до одного року в містах; дітей навчали російською мовою читати, писати, рахувати та основам православної релігії;

повітові школи: двокласні, а згодом трикласні; тут училися вихідці із заможних верств населення (купців, міщан, службовців); вивчали російську мову, арифметику, фізику, географію, історію;

гімназії відкривалися для дітей привілейованих станів (Київ, Одеса, Харків, Полтава, Чернігів та ін.); вчилися чотири роки, а згодом сім; вивчали російську, латинську та іноземні мови, математику, природознавство, географію, історію, правознавство, «Закон Божий». Випускники гімназій отримували можливість вступати до вищих навчальних закладів або на державну службу.

Існували й приватні навчальні заклади, де теж здобували середню освіту. Доньки дворян навчалися в інститутах шляхетних дівчат, що діяли в Харкові, Полтаві, Одесі, Керчі, Києві. Курс навчання становив шість років і передбачав, окрім загальноосвітньої підготовки, отримання знань із домогосподарства, етикету тощо. В Україні працювали три ліцеї: Рішельєвський в Одесі, Кременецький та Ніжинський. Це були привілейовані середні й вищі навчальні заклади для дітей дворян, з яких готували державних чиновників.

Окрім загальноосвітніх, діяли й професійні навчальні заклади. Зокрема, ремісниче училище в Чернігові. Кадетські корпуси Полтави та Києва готували дворянських дітей до офіцерської служби. У Миколаєві працювало штурманське училище. 

Значним здобутком у розвитку освіти в українських землях стало заснування університетів у Харкові та Києві.

Загальноосвітні навчальні заклади в західноукраїнських землях поділялися на:

елементарні: у селах — парафіяльні однорічні, у селищах і містечках — тривіальні, або трикласні, школи. Навчання в цих школах мало вестися рідною мовою;

чотирикласні головні та нормальні школи, які створювались у містах; гімназії з двома роками навчання. Закінчення їх надавало можливість вступу до вищих навчальних закладів.

У всіх навчальних закладах, окрім елементарних і тривіальних, навчання провадилося німецькою мовою. Держава не фінансувала шкіл, й утримуватися вони мали громадським коштом. 1805 р. австрійський уряд видав указ, за яким усі початкові народні школи Галичини та Буковини передавалися під контроль римо-католицької церкви. Це рішення спричинило загострення «боротьби за школу» між поляками та українцями, яка тривала протягом першої половини ХІХ ст. У 1847 р. в Галичині діяло 741 русинська й 459 русино-польських шкіл.

На Буковині українська мова до шкіл не допускалася, відбувалася румунізація системи освіти.

На Закарпатті існувало близько 300 початкових шкіл з народною мовою навчання, утримуваних церковними громадами. В усіх інших навчальних закладах цього регіону обов’язковим було вивчення угорської мови.

Значного розвитку вітчизняна наука досягла з відкриттям Харківського та Київського університетів. Тут розвивались такі галузі знання, як фізика, астрономія, хімія, геологія, медицина та ін. Розвитку ботаніки, садівництва й агрономії сприяла дослідна робота в ботанічних садах, які закладалися при університетах.

Науковими здобутками уславилися українські вчені: Василь Каразін, Михайло Максимович, Михайло Остроградський та ін.

Василь Каразін (1773-1842) — учений, винахідник, громадський діяч, засновник Харківського університету.

Автор близько 60 наукових праць із агрономії, хімії, конструювання сільськогосподарських машин, нових методів сільськогосподарського виробництва.

Зробив чимало технічних винаходів і наукових відкриттів. За його ініціативи в Харкові, Києві, Миколаєві, Полтаві були відкриті перші метеорологічні станції, за даними спостережень яких почали передбачати погодні зміни.

Михайло Максимович (1804-1873) — історик, етнограф, фольклорист, літературознавець, природознавець, педагог, громадський діяч. Ректор Київського університету.

Його світогляд базувався на розумінні природи як живого цілого, здатного до саморозвитку. Таке бачення викладав у працях «Основи ботаніки», «Роздуми про природу». Уславився він і як фольклорист, оприлюднивши «Українські народні пісні» (1834). Опублікував низку праць з історії козаччини, гайдамаччини.

Михайло Остроградський (1801-1862) — видатний математик і педагог.

Зробив значний внесок у розвиток математичної фізики, математичного аналізу, теоретичної механіки, теорії чисел, алгебри, теорії ймовірності. Автор понад 100 наукових праць.

Обраний академіком Імператорської академії наук у Петербурзі та почесним доктором Віленського й Гельсінгфорського університетів, членом Американської, Туринської, Римської та членом-кореспондентом Паризької академій наук.