Творчість Юрія Макаренка

Юрій Володимирович Макаренко народився 12 жовтня 1959 року в с. Дзензелівка Маньківського району в трудовій селянській сім’ї. Навчався у Дзензелівській середній школі, по закінченні якої пішов служити в армію. Потім працював кореспондентом районної газети. Закінчивши курси шоферів, із 1981 по 1990 рік працював у Молдавії водієм. З 1990 року проживає в Дзензелівці, працює в Маньківці слюсарем на газовій дільниці. Одружений, виховує двох синів.

Поетичні твори почав писати у 5 класі. У 1973 році в районній газеті з’явився перший вірш. Потім друкувався на сторінках районних та обласних газет, у колективному збірнику «Первоцвіт» ( 1992 р.) та журналі «Холодний Яр» ( 1995 та 1996 рр.).

Набрав на комп’ютері вірші із зошитів скромного маньківського поета дзензелівський краєзнавець Юрій Дудник та надіслав автору передмови. А видано книгу на замовлення департаменту культури та взаємозв’язків з громадськістю Черкаської облдержадміністрації. І це означає, що ця збірка потрапить у шкільні й публічні бібліотеки Черкащини.
Його вірші, як зазначає Володимир Поліщук, україноцентричні. Пронизані генетичним болем за долю мови, нації, держави.
Перебуваючи на роботі в Молдові, він пише у вірші «Україні»:
«Це хто сказав, що я тебе покинув,
що проміняв тебе на інший край?
Це хто сказав, що мову солов’їну
став забувать з літами?.. Україно!
Цьому не буть ніколи! Так і знай!»
Він уболіває за долю свого села, де пережив головне, що повинна пережити людина, і яке називає «моя мала столиця».
Пісенно звучать і вкладаються в пам’ять ліричні рядки Юрія Макаренка. Як-от у вірші «Не вини мене»:
«Я  лиш знаю одне,
пам’ятаю одне:
нам кохать залишилося
довше, ніж жити.»

     Свята і вічна
Хто це кричить із забуття,
Що, мов метелик на суцвітті,
Відгородившись від життя,
Живу в придуманому світі?
Це хто кида брехливу тінь
В мою, вітрами вмиту, душу?
В бурхливім морі мерехтінь
Для світла віднайшов я сушу.
Твердіш вона материків:
Всі хвилі схилить на коліна.
Це є земля моїх батьків —
Свята і вічна Україна.

     До України
Для народу і сонце, що сходить,
Я готовий піднять на плечі.
Для сліпців, які в темінь заводять,
Я б і місяць спалив би вночі.
Україно! Я — син твій. І досить
Тобі жить між обману і бід
На землі той, хто сіє і косить,
Має право на крону і цвіт.
Має право на радісні сходи
Від посіяних в щастя сердець.
Україно! Тобою я гордий,
Наче сонцем весни промінець.
А без тебе я — зліплена сніжка,
Яку, кинувши, більше не ждуть.
А вірніше — потерта доріжка:
То стріпнуть, то під ноги кладуть.

            *  *  *

Я — листок на дереві життя.
П’ю дощі, люблю і грім, і тишу.
І не можу в те повірить я,
Що колись це дерево залишу.
Що пожовклий тихо упаду,
Інший хтось свою зорю засвітить.
І ніхто у вічнім цім саду
Пустоти на вітці не помітить.
Інший лист на вітті зашумить.
Молодий, — по іншому задише.
Але так же буде світ любить
І не вірить, що його залишить.
Нам життя відміряна лиш мить,
І його потрібно так прожити,
Щоб опісля себе залишить
Добрий спомин тих, кому ще жити.

Я прийшов у життя

Я прийшов у життя

не для того, щоб бути,

Не для того, щоб просто

страждать і любить

Я прийшов у життя

з ніжним запахом рути

Не для того, щоб гнутись –

для того, щоб жить.

Не всміхайтесь мені

лицеміри і трутні.

Нас не змирить ніколи шеренга одна.

В мне ціль є своя –

пісні світле майбутнє.

Пісня – це висота,

ви ж прикуті до дна.

Ніпочім мені біль,

ніпочім ваша  ласка.

Вірю я ув одне –

в справедливість душі.

І, я знаю, життя

для поета не казка.

Для поета навіки

життя – це вірші.

          З листа

Кохана, здрастуй! Осінь золота

Знов пробудила спогади про тебе.

І знову я пишу тобі листа

На клаптику вже вицвілого неба.

Пишу про те, про що душа болить,

Вірніш про те, про що не відболіла.

Бо рана та і дотепер ятрить,

Яку залікувать не захотіла.

Хай твердять всі: найкращий лікар – час.

Я не повірю в це слово повчання.

І він не в силі поєнати нас,

Якщо цього не спромоглось кохання.

Розлуки тінь, мов довга-довга ніч,

За мною ходить, всі сонця ховає.

І не прогнати цю нахабу пріч,

Якщо від тебе й вісточки немає.

Озвись, прошу… Хоч осінь золота,

Що не збулось – ніколи не довершить.

Я все життя писатиму листа

Туди, де відцвіло кохання перше.

Передзим’я

Дописала осінь

свою жовту книгу,

І перо лелече

випустила з рук.

Схолодніла просинь,

став одівся в кригу,

Вже його не будить

 хвиль таємний звук.

Все навкруг завмерло,

наче так і треба.

Лише зрідка скрипне

 вишня край воріт.

І таке холодне

і далеке небо

Пригорщами снігу

пригощає світ…

***

О, мово рідна! Встань, немов зоря!

І Україну нашу освіти.

Тебе вивчав не тільки  з букваря –

Тебе вивчав з краси і доброти.

Тебе хотіли звести нанівець,

І твої рани посипали сіллю,

Та ти жила й живеш в битті сердець

Журбою  й сміхом,

Радістю і біллю.

Тобі у груди дихали вітри,

Свинцем і чадом, снігом і грозою.

Сльозу скорботи із очей зітри!

Я був, і є , і буду вік з тобою.

О мово рідна! Встань, немов зоря!

Щоб твоє світло хмара не зчорнила,

Хай візьмуть небо і свята земля

Тебе на дужі і безсмертні крила.

Допоки серцем заодно з любов’ю,

І думами з народом заодно,

Не дам нікому зап’ятнати кров’ю

Твоє у світ прочинене вікно.

О мово рідна! Встань, зорею встань.

І освіти обличчя України,

Душа в якої – як досвітня рань,

А тіло – ще не згоєні руїни…

О мово рідна!

Встань зорею, встань.

     ***

Мов солов’ї,

Наша мова співуча,

Чують її

І рівнини, і кручі.

В радісну мить,

Чи у днину негожу

Серце зігріть

Лише словом я можу.

Слово мене,

Як завжди, обігріє.

Вічність мине,

А воно не зотліє.

Має воно

Дужу силу єднання,

Слово – вікно

В світ краси і кохання.

Вірте – не вірте,

Твердо я знаю:

Мова – це вірність

Рідному краю.