Залевська А.

Якась класна назва книжки

Збірка авторських віршів

  Що більше живу, тим більше розумію, наскільки страшний той світ, в якому ми живемо. І наскільки паскудний він би був, якби в ньому не було поезії.

 Зараз ти гортатимш мою збірку віршів періоду воєнних дій. Можливо, деякі вірші матимуть відлуння в твоїй душі, деякі пройдуть повз неї. Це несуттєво та суб’єктивно. Сформуєш критичну оцінку цієї книги – рада буду почути твою думку.

***

Послухай неньчині слова,

Вона з тобою розмовляє

В задумі тиші, срібних снах,

Немов дитину забавляє.

Послухай, як плаче вона,

Як проситься твоєй любові

І як встає, тверда й міцна

На захист ла́нів калинових.

Послухай неньчині слова,

І борони їх усім серцем,

Бо ненька то душа твоя.

Без неї станеш ти чужинцем.

Їй сльози ніжно витирай,

І захищай її, як мати,

І буде Україна-рай

Тебе, дитя, оберігати.

14.3.22

На мотив Шевченка.

І кожен з нас хоч трішки, та людина,

Бо кожен з нас — це почуттів ліпнина,

Бо кожен мріє, думає і дише,

Та все ж не кожного людиной кличеш.

Хоч кожен має очі, руки, видно,

Руки чиїсь все нищать жалюгідно,

Очі чиїсь в твої глядять сновидно

Й сп’яніло посміхаються, аж гидко!

Чиїсь вуста не знають слів правдивих,

Чиїсь все смокчуть кров з руїн рівнинних.

На когось зиркнеш — й справді, як людина,

А придивитись — ні, лише скотина.

16.3.22

***

Почуваю, сивий гаю,

Твоє страждання, тупий біль,

Та пробач мені, не знаю,

Як на заваді стати їм.

Почуваю в серці м’яко

Тяжкую тугу твоїх снів,

Й прокидаюся щоразу

Щоб в самотині ти не млів.

Почуваю в твоїй крові,

Яку ти ллєш під гуркіт куль,

І в тремтячій, ніжній мові,

Що б’ють ті демони під нуль,

Я чую, як наш дід Дніпро

Гуркоче в твоїх битих жилах,

І як, лиш маючи перо,

Злітаєш, наростивши крила.

Почуваю, ти живий,

І я жива, хоч як ламають.

Й як люди всі на цій землі

У величчі врага жахають.

Я все те чую тим святим,

Яке в мені зростив ти, гаю,

Сховай мене в мирі своїм

Дай у траві посновигаю…

1.4.22

До захисників.

Брати! Захисники і захисниці,

Нас готував до бою наш Богдан,

Гострив наші кинджали образ вічний

Блакитноокий батечко Степан.

Брати! Ба в Україну злі тварини,

Оскаженілі, наче ті чорти,

Ввалились, як хвороба хижокрила,

Неначе враз зробились тут пани.

Брати! До нас зовуть, кричать пророки,

Щоб не забули честь свою й свобод:

“Народ мій є, народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!”

Брати! Гетьмáнщини ми спадкоємці,

Великих воїнів дочки й сини.

Пощезнуть всі ганебні орчі зграї,

Уся зараза, покидьки усі!

Брати! Крізь сиві пасми днів минулих

Луною в’ється клич від давнини.

Десь зірочкой сміється тихо Скрябін:

“Бороньте Україну, чуваки!” 🙂

17.4.22

***

Ти чуєш? У мене болять твої рани.

Синці всі на тілі і всі твої шрами.

Країно, розмай твого болю гіркого

Глибокий такий, що втоплюсь ненароком.

Ти чуєш? Гній ран твоїх серцем ковтаю,

Та серце бездонне — я точно це знаю.

Чорнóзем, просочений кров’ю, чорніє

Від трупів ворожих — всяк тому радіє.

Та сліз твоїх й болю не можу дивитись,

Тож мусим стріляти, гатити і мститись.

Ти чуєш?… Як чуєш, шепни мені слово,

Бо хочу відчути спокою людського…

12.4.22

Минулих років духи боротьби.

А час від часу думаю: “не можу

Цей хрест на своїй спині пронести”,

То подумки з’являються мільйонні

Минулих років духи боротьби.

Стовпи! Ви, покалічені, незламні,

Чи знали ви, що прийде та пора,

Коли здригнеться ціла Україна,

Братерська, незнищенна і міцна?

Та мрія, що для вас була далека,

Й щоночі вам з’являлася у сні,

Чи то не та картина сьогодення,

Яку спостерігаю у вікні?

Ви нас навчили — ми встали до зброї.

Нема вас — є ваш меч і ваш кинджал,

Що кип’ятять кров ворожого тіла

Й змітають його життєвий запал.

Я в зір вечірніх бачу ваші очі,

Що жадали життя, свободи, мсти.

Пильнуйте нас — ми вашу честь бороним,

Минулих років духи боротьби!

14.4.22

***

Поблискує Місяць округлим всевидним оком,

Як тим, що дивилось торік на одеськім пляжі

На довгий, мов небо, безкрайній затишок моря,

Й маленьку, як цятку, мене повз земних пейзажів.

Кожен з нас ще торік був в кілька разів щасливіший,

Менше сліз проливав, менше згадував дні минулі.

Україно! Я хочу побачити знов твої мамині очі,

Що не плачуть, а владно сміються славетній долі.

Я не маю інакшого шляху й другого кохання,

Краще дамся вмирати, аніж інші шукати шляхи,

Бог не встиг ще створити інашкого раю Одеси,

Та інакших ночей тет-а-тет у задумі морській.

18.4.22

***

Вони, певно, гадали, не любимо ми її,

Сподівались, що кинем бездумно у руки ката.

Ти пізнав в боротьбі кого ладен назвати братом,

І кохання пізнав, як зостався на самоті.

Ти пізнав, що кохаєш її, що зовеш Батьківщиной,

Бо пращури в спадок лишили в дарунок тобі,

Своєй смертю її від загибелі уберегли,

Хоч не раз їй вижались руїни в моменти розбра́ту.

Вони думали, можна кохану лишати на смерть.

Не боїться кохання жорстокості, навіть смерті,

Бо серця наші — вільні й гарячі, пекучі і вперті,

Повні груди вогню, жаги волі сповнені вщерть.

20.4.22

Ворогу. Лист 1.

Вони тебе будуть щоночі душити

Своїми маленькими пальцями-руцями

Й весь час верещатимуть тобі в обличчя

Коли будеш поратись темними буднями.

Лягатимеш спати — вони тобі будуть

Прокльони в кошмари тихенько вплітати,

Й синів твоїх, дочок, увіки не будуть

В спокою дитячім на хвилю лишати.

Маленькі сердечки, чий подих останній

Забрав чи твій постріл, наказ чи снаряд,

Чи тиша й мовчання, в якому покинув

Безжальної смерті рашистський парад.

Вони тобі будуть на вухо тихенько

Нагадувать маму, яку в них забрав.

А втомляться — будуть просити у Бога,

Щоб він тебе в пеклі горіть скерував.

8.4.22

Ворогу. Лист 2.

Ви взнаєте землі безжальне пекло,

Кожен із вас, чия клята рука

Була причетна до душі, що смеркла,

До схиленого до землі чола.

Ви знатимете кожного в обличчя

Усіх із тих, кого звете врагом,

І, йдучи, будете в слід обертатись,

Щоб не отримать в спину батогом.

Ви будете горіти цілу вічність

У пеклі разом з жінкою й дітьми,

І клястимете свого генерала,

Що той давав накази по брехні.

Ви будете купатись в своїй крові,

Такій палкій й гарячій, як смола.

Й перед очима вам будуть з’являтись

Усі ті душі, що взяла війна.

Вам смерть буде щедрішим подарунком,

Ніж мамцін подаруночок-життя.

І в тісній братсько-солдатській могилці,

В обійми вас візьме наша земля.

4.4.22

Нахилилась над дитиной,

Притулила до грудей.

Мати, Дівонька Марія,

Найсвятіша між людей…

Ти, пречистая Мадонна,

З твоїх жил гаряча кров

Впала на дитяче тіло

Мов на смерть — жива любов…

Мати, не кричіть до неба,

Там не скоро буде рай.

Злу нема кінця і краю

Між ворожих орчих зграй.

04.04.22

Ворогу. Лист 3.

За що, за що караєш їх?

Чи може, душею кривили,

Над кимсь неправдоньки зчинили?

За що ти їх закатував?

О, Боже, ні! Бо й Люцифер

Мав би хоч трішки милосердя.

А та скотина, той москаль,

Не заслужив й простої смерті!

За що ті кляті кажани

Дитини тіло розірвали

Чи маму в кати закували

Щоб не чкурнула нікуди,

А була лагідна й покірна,

Й терпіла ті жахи війни

Своїм жіночим, теплим тілом…

За що убили їх, кати?

За що забрали в немовляти

Його останній вдих грудей…

Чому залишили без батька

Мільйони вкраїнських дітей?

Чи сам не мав своєї мами,

Сім’ї тепла не пізнавав…

Чого ж ти, сучий ірод, вбивця,

В чужого все оте забрав!

Ти ж, може, в Бога колись вірив!

Й колись була в тобі душа!

Хай захоронить тебе куля,

Й не стріне тебе син, жена!

Нехай твоєй старої мами

Чола торкнеться війни смерч…

Хай взнає весь народ твій клятий

Жах, що несе козацький меч.

4.04.22

***

А правда є, вона завжди панує

У світлих, неостудених серцях,

І йде на сміх у скалічені люди,

Та ожива в живих, палких вустах.

Бо правда є — увік же не вмирає,

Її несуть зірки щоночі в світ.

У неї в тернах сила є безкрайня,

Її кинджалом січений граніт.

Правду тобі принесли у долонях

Минулих років духи боротьби.

Неси цю правду в світ, повторюй в лунах,

Понад усе її, святу, храни.

21.3.22

Інтимна лірика

Одкровення.

Мені би хтілось, щоб тобі була…

Була хоть Хтось, не просто якесь Хто,

Хоча би кимось, а не просто — ким,

Забув мене, напевне, вже давно.

Я дуже хочу, хочу! Хоч почуй!

Я хочу бути повз твоїх долоней,

Не просто — повз тебе. Стомлену скроню

До теплого зати́шку притулить.

Твоєю хочу буть. Не просто Настей,

Настунею твоєю хочу буть…

Минаючи повз пастки-войди смертей,

Якось живеш у серці — не збагуть.

20.4.22

***

Тобі зі мною, певно, дуже тяжко,

Бо я тебе предужецьки люблю.

Не знаю, де ти, чим живеш, страждаєш,

І ким милуєшся в годину злу.

Люблю. Хоч, певно, діло те не варте,

Бо хто я — звір, чи може почуття,

Яке малює птахів безнебесних,

Що й тим бракує сенсу їх буття.

Не знаю… А ти все ж в мені тривожиш

Околиці душі. І чутно шум,

Як в полум’ї танцює, наче квітка,

Чекання владний, споконвічний сум.

14.4.22

***

Тривожна днина, полохлива ніч,

Серце між вогнів палких застрягло.

П’ять, дванадцять, чотирнадцять днів

Отой війни. Й нічого вже не варте.

Я лише хочу, щоб моя любов,

Ота одна, — була зараз в безпеці,

Поміж вогнів й неправдоньки оков,

Була під захистом в міцній фортеці.

Щоб не боялась опівнічний сон

Й була під захистом у мирних ранків.

Бо я не знаю як допомогти,

Як змандрувати до моєй коханки.

16.3.22

Холодною рікою жваво плинеш крізь вогонь,

Між пальців линеш у нічній чорно́ті.

Твій образ сниться сонячно. Я знаю — це любов,

Яка застряла на зрубленім дроті.

А подих твого образу ледь-ледь мене торкається,

Ти зупинись, нічого не кажи!

Поговори зі мной, тихесенько, у чому серце лається,

Забудь, що ти мені сто раз чужий.

Прилинь до рук руками. Твоя й моя скорбота —

Це серця давно згублені ключі.

Тобі пишу, коханий, слова ці на неза́будь,

[Щоб не згубив любов в своїй душі.]

23.2.22