Читання мовчки

Було це давно. Два королі – польський та угорський – об’єднали свої війська, щоб разом завоювати Волинь. Прийшли в зелену Погорину і підступили до стін міста Дорогобужа. Захисникам града – княжим воїнам, міщанам і мешканцям довколишніх сіл, які заховалися від нападників за міськими стінами,- прибульці передали листа. Пропонували без битви відчинити міські брами, вийти в поле без зброї і здатися в полон. За це королі обіцяли усім зберегти життя. В іншому випадку, погрожували: місто буде спалене і на ласку переможців сподіватися нічого.
Коли минув відведений на роздуми час, із Дорогобужа вийшов посланець. Зайди-воїни зустріли його і привели на узвишшя, де возсідали королі.

– Я приніс відповідь на ваш лист, –  сказав посланець і передав владарям бадилину з розчепірчатим, схожим до ясенового, листям та з блідо-рожевим суцвіттям на верхівці.

– Як!? – здивувалися владарі, – Оце й усе?

– Мені старійшини доручили передати тільки це… А ще веліли сказати: якщо вам цього зілля замало, то ось довкола вас на пагорбі його цвіте скільки завгодно…
Що з посланця візьмеш?! Зібрали королі своїх радників та наймудріших мужів. Думали, думали – ніяк не зрозуміють , що саме захисники міста сказали їм оцим зелом.
Коли знайшовся один: – Я знаю це зілля. Воно горить і не згорає.

Він взяв із багаття палаючу скіпку і підніс її до квітучого куща. Тієї ж миті увесь  кущ спалахнув голубувато- зеленкуватим полум’ям. Та ще через мить полум’я згасло. І всі побачили, що кущ стоїть неушкоджений – такий же рожево- квітий, усміхнений.
І всі  враз зрозуміли, що саме відповіли захисники Дорогобужа на їхній ультиматум. І мовив угорський король королеві польському: – Ми ніколи не завоюємо цієї країни. Тому я повертаю своїх воїв додому. І тобі раджу зробити те ж саме.

Давно це було. Відтоді сотні разів вороги воювали наш край. Але кожного разу залишалися з облизнем. А край зеленіє під синім небом та ясним сонцем. І щоліта тут рожево квітнуть на осонні кущі неопалимого зела, стверджуючи незнищенність української землі і її народу.

Неопалима купина. Так називається це зело. Люди завжди з пошаною ставилися до нього,  народна фантазія приписувала рослині різноманітні магічні властивості. Воно й зрозуміло: де ще знайдеш подібне, щоб горіло і не згорало!?

Вчені- ботаніки дослідили, що нічого надприродного в такому горінні немає. Просто у спекотний день квітуча рослина виділяє ефірну олію. Отож, довкола квітів скупчується невидима хмарка легких речовин. Якщо ж до верхівки куща піднести запалений сірник, то ці леткі речовини спалахують голубувато- зеленим вогнем. При цьому сама рослина залишається неушкодженою. Саме від цього і пішла народна назва «неопалима купина». Ботаніки називають рослину прозаїчніше: ясенець. Бо листя її справді дещо нагадує листя ясена. А ще в Карпатах подекуди називають неопалиму купину «червоною рутою».

Сам образ неопалимої купини використовується в Україні досить часто. Зокрема, значного поширення набула ікона , яка так і називається : «Неопалима Купина». На ній  зображення Богородиці з Сином на руках вписується у восьмикутну зірку, яка складається з двох – червоного і зеленого – чотирикутників з гострими кутами й увігнутими всередину сторонами. Зелений означає колір куща купини, червоний – колір полум’я, яке охопило рослину. Правда, сама композиція такої ікони виникла на основі порівняння Богоматері з незгораючим кущем, побаченим, згідно з Біблією, Мойсеєм на горі Фавор. Але деякі художники, особливо самодіяльні, на іконі довкола восьмикутної зірки зображують листя неопалимої купини, а то й розквітлу рослину – ту саму, яка подекуди ще збереглася на узвишшях рідного краю. Ікона «Неопалима Купина», виставлена у храмі чи в хаті, нібито оберігає приміщення від пожежі і блискавки.

Є і християнське свято Неопалима Купина. Воно відзначається щорічно 17 вересня. Віруючі моляться Неопалимій Купині – Богоматері, – прохаючи захистити дім і худобу від блискавки та вогню. Неопалима купина – це поетичне відображення долі України та українського народу. Яких тільки бід не випадало на наш край! Його палили, плюндрували, грабували, нищили; століттями різні заброди висмоктували животворні сили, забороняли українську мову й культуру, викорчовували саму назву «Україна». Але, як писав наш Великий Кобзар: Не вмирає душа наша, Не вмирає воля.

Незнищенність твоєї Вітчизни, незнищенність твого народу – ось що символізує рожевоквітна неопалима купина.