Інтерактивні уроки

з предмету

“Основи галузевої економіки”

до теми

«Оволодіння основами галузевої економіки та підприємництва»

для професії

«Слюсар з ремонту сільськогосподарських машин та устаткування»

Тема

«Оволодіння основами галузевої економіки та підприємництва» 

ЗМІСТ

ВСТУП

НАВЧАЛЬНА ПРОГРАМА З ПРЕДМЕТА

ТЕМА. Оволодіння основами галузевої економіки та підприємництва  

1. Основні економічні процеси, відносини та явища, які функціонують та виникають між суб’єктами економіки
2. Порядок створення приватного підприємства
3. Порядок створення та заповнення нормативної документації
4. Зміст і правила оформлення первинних документів з обліку ремонтних робіт
5. Порядок ліквідації підприємства
6. Основи менеджменту
7. Основи маркетингу
8. Конкуренція
9. Основні фактори впливу держави
10. Основи формування бізнес-плану

ТЕСТИ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

ТЕМАТИЧНЕ ОЦІНЮВАННЯ

ВИКОРИСТАНА  ЛІТЕРАТУРА

НАВЧАЛЬНА ПРОГРАМА ПРЕДМЕТА

Основи галузевої економіки

Професія: Слюсар з ремонту сільськогосподарських машин та устаткування

Рівень кваліфікації: Слюсар з ремонту сільськогосподарських машин та устаткування, 2-4 розряди

 Зміст

  Знати: основні економічні процеси, відносини та явища, які функціонують та виникають між субʼєктами економіки (підприємствами, державою та громадянами); порядок створення приватного підприємства; порядок створення та заповнення нормативної документації (книга «доходів та витрат», баланс підприємства); зміст і правила оформлення первинних документів з обліку ремонтних робіт; порядок ліквідації підприємства; основи менеджменту (управління підприємством та розшукування трудових ресурсів); основи маркетингу (як управляти продажами продукції); конкуренція (її види і прояви в економічних відносинах); основні фактори впливу держави (нормативно-законодавчу базу, податки, пільги, дотації); основи формування бізнес-плану.

  Уміти: здійснювати заходи з державної реєстрації субʼєкта малого підприємництва, основи формування бізнес-плану.

Тема  Оволодіння основами  галузевої економіки та підприємництва

1.Основні економічні процеси, відносини та явища, які функціонують та виникають між суб’єктами економіки

2.Порядок створення приватного підприємства

3.Порядок створення та заповнення нормативної документації

4.Зміст і правила оформлення первинних документів з обліку ремонтних робіт

5.Порядок ліквідації підприємства

6.Основи менеджменту

7.Основи маркетингу

8. Конкуренція

9. Основні фактори впливу держави

10.Основи формування бізнес-плану

ВСТУП

    Електронна книга (Е-книга) інтерактивного навчання  призначена для вивчення предмета «Основи галузевої економіки» і надає можливість викладачу економити час при підготовці до уроку, а також ефективно організовувати навчальну діяльність учнів на уроці,  що сприяє досягненню очікуваних результатів навчання.

    Е-книга складена відповідно до Стандарту професійної (професійно-технічної) освіти СП(ПТ)О 7233.С.33.12-2017 з професії 7233 «Слюсар з ремонту сільськогосподарських машин та устаткування» та Державного стандарту професійно-технічної освіти ДСПТО 8331.А.01.50-2016 з професії 8331 “Тракторист машиніст сільськогосподарського виробництва”.

   Теми уроків містять теоретичний матеріал, а також відеоматеріл, який закінчується контрольними запитаннями.

   Після кожної теми надані інтерактивні завдання для самоперевірки знань      ( тести, кросворди, пазли, відповідності та ін.) і, у випадку їх недостатності в учня, є можливість ще раз перечитати теоретичний матеріал та знову виконати тест.

   В кінці теми  надано тематичне оцінювання  для перевірки знань по темі.

    У розробці міститься список використаних літературних джерел.

Урок1

Основні економічні процеси, відносини та явища, які функціонують та виникають між суб’єктами економіки

План

1. Виробництво — основа життєдіяльності суспільства

2. Загальна характеристика ринкової економіки

3. Ринок, обʼєктивні умови  його формування. Закони попиту і пропозиції

1.Виробництво — основа життєдіяльності суспільства

    Основою життя людини є матеріальне виробництво. Його визначальна роль у розвитку суспільства характеризується такими чинниками:

 по-перше, це умова існування самого суспільства, оскільки забезпечує його необхідними матеріальними благами;

 по-друге, матеріальне виробництво є основою для оснащення усіх галузей господарства засобами праці, сировиною, паливом та іншими необхідними для їхнього функціонування ресурсами;

 по-третє, у матеріальному виробництві створюється більша частина багатства суспільства, той сукупний національний продукт, який дає змогу утримувати:

• працівників матеріальної сфери;

• працівників нематеріальної сфери;

• невиробничу сферу;

• непрацездатну частину населення.

    Виробництво матеріальних благ має тривалу історію розвитку — від примітивних кам’яних знарядь добування їжі до сучасного виробництва, яке увібрало в себе новітні досягнення науки, техніки і технології. Розвиток матеріального виробництва супроводжував процес суспільного поділу праці та обміну результатами праці.

      Суспільне виробництво поділяється на дві великі сфери: матеріальне і нематеріальне виробництво.

    Матеріальне виробництво — це ті галузі, де виробляються засоби виробництва і предмети споживання. Його називають основним виробництвом.

   Матеріальне виробництво являє собою вирішальну сферу діяльності людей у будь-якому суспільстві. Ресурси, що безпосередньо використовуються у процесі виробництва, стають факторами виробництва або, за іншою класифікацією, продуктивними силами.

    З основним виробництвом тісно пов’язана виробнича інфраструктура. Це комплекс галузей, що обслуговують основне виробництво — транспорт, зв’язок, торгівля, кредитно-фінансові установи, інформаційні центри тощо. Сприяючи розвитку основного виробництва, інфраструктурні галузі та служби відіграють дедалі важливішу роль, оскільки сприяють зростанню ефективності розвитку і функціонування матеріальних галузей.

   Отже, основне виробництво і виробнича інфраструктура, яка забезпечує ефективну економічну діяльність на кожному підприємстві та в народному господарстві в цілому, становлять загальну сферу матеріального виробництва.

   Нематеріальне виробництво, або соціальна інфраструктура, має важливе значення у всебічному розвитку особистості, наданні їй можливостей для розумового та фізичного розвитку, отримання професійних знань, підвищення освітнього і культурного рівня. Вона охоплює такі сфери:

• дошкільну, загальну середню, спеціальну середню, професійно-технічну і вищу освіту, систему підвищення кваліфікації;

• охорону здоров’я і фізичну культуру;

• житлово-комунальне господарство;

• пасажирський транспорт і зв’язок; •

 побутове обслуговування;

• сферу культури і мистецтва.

   Обсяг і якість соціальних послуг — один з найважливіших показників економічного поступу країни і рівня життя її населення.

   У результаті суспільного виробництва створюється суспільний продукт. У своєму русі він проходить ряд взаємопов’язаних стадій: виробництво-розподіл-обмін-споживання.

   Виробництво — це сфера економічної діяльності, в якій створюється продукт, а точніше — матеріальні блага та послуги, призначені для задоволення індивідуальних і колективних потреб. Створені в процесі виробництва, ці блага завершують свій рух у споживанні, оскільки метою виробництва є задоволення потреб людей. До цього продукт проходить через дві важливі стадії розподілу і обміну.

   Розподіл як економічна категорія — це не тільки розподіл результатів суспільного виробництва (кінцевих товарів і послуг у ринковому господарстві), а й розподіл ресурсів або чинників виробництва. Розрізняють такі види розподілу: засобів виробництва; трудових ресурсів; предметів споживання.

   Розподіл не є пасивним наслідком виробництва, а активно впливає на формування народногосподарських пропорцій. У цьому відношенні розподіл у суспільстві товарного продукту залежить від форм власності. Ринкова система господарства передбачає розподіл матеріальних благ і ресурсів за допомогою цінового механізму.

    Обмін як категорія економічної науки є об’єктивним наслідком суспільного поділу праці. Обмін здійснює безперервний зв’язок між виробництвом і споживанням. З одного боку, він забезпечує відтво рення у натурально-речовій формі засобів виробництва і предметів споживання, з іншого — передбачає взаємне відчуження продуктів праці на основі вартісної еквівалентності.

   Є три види обміну: засобами виробництва; предметами споживання; виробничим досвідом і науково-технічною інформацією.

   Розподіл і обмін — це не просто стадії, що опосередковують зв’язок між виробництвом і споживанням. Ринкові відносини взагалі неможливі без першоступеневості розподілу і обміну. Вже традицією західної економічної думки стало розпочинати аналіз ринкового господарства саме зі сфери розподілу та обміну. Так, американський економіст П. Хейне стверджує, що економіка з’являється лише тоді, коли виникає розподіл й обмін, на основі об’єктивних ринкових сигналів. “Обсяг продуктів, які ми розподіляємо, — зазначає П. Хейне у своїй праці “Економічний спосіб мислення”, — залежить від принципу організації виробництва, а у цьому випадку — це ринкова система ціноутворення й розподілу”.

    Споживання — використання створених матеріальних благ і послуг. Розрізняють споживання двох видів — виробниче та особисте. Виробниче споживання — використання засобів виробництва і робочої сили для виготовлення суспільно необхідного продукту.

  З ним пов’язане особисте споживання, у процесі якого відбувається відтворення робочої сили. Споживання активно впливає на виробництво, визначаючи його мету і структуру. Воно є заключним циклом пофазної структури суспільного виробництва.

   Отже, виробництво, розподіл, обмін і споживання пов’язані між собою і утворюють одне ціле. Через те що споживання не може перестати існувати, неминучим є постійне повторення виробництва, розподілу і обміну, тобто відбувається процес відтворення. Головним чинником у процесі відтворення є виробництво.

2.Загальна характеристика  ринкової економіки

    Ринкове господарство — це структура (середовище), у межах якого відтворюються й панують відносини та зв’язки товарного виробництва.

   З одного боку, ринкове господарство ототожнюється з процесом товарного виробництва, з другого — товарне виробництво, в свою чергу, є такою організацією господарства, коли продукти виробляються для обміну, купівлі-продажу.

   Поняття ринкового господарства є багатомірним. Воно містить багато складових — сферу товарного виробництва; сферу обміну; сукупність актів купівлі-продажу і збалансування попиту і пропозиції у процесі розширеного відтворення. Виходячи з цього, можна вважати, що ринок є складовою частиною ринкового господарства, через механізм якого перетворюються на реальність товарно-грошові відносини. Формуючи конкурентне середовище, ринок виступає ефективним організатором товарного виробництва.

    Крім виробництва і споживання економічного продукту потрібна сукупність дій, які забезпечують просування продукту від виробника до споживача. Сферу діяльності, пов’язану з розподілом, обміном економічного продукту, його рух від виробників до споживачів, називають сферою обігу.

    Ця сфера — шлях продукту від “воріт” підприємства (фірми), що його виробило, до “столу” споживача. При цьому мається на увазі не тільки транспортування, а й перехід власності на продукт з одних рук до інших, продаж його однією особою і купівля іншою.

   Як бачимо, товарне виробництво тісно пов’язане з товарним обігом. Товарний обіг — це обмін продуктів праці за посередництвом грошей у формі купівлі-продажу.

   Товарний обіг складається з купівлі-продажу засобів виробництва, предметів споживання, а також матеріальних послуг. Природно, що купівля-продаж товарів (або обмін) передбачає ринок.

   На ринку, як правило, виступають дві головні діючі особи: продавці та покупці. Між ними і встановлюються відносини купівлі-продажу. Розглянемо як продавців і покупців трьох головних суб’єктів економіки — державу, підприємства (фірми) і населення у вигляді домашніх господарств.

   Кожний з трьох суб’єктів товарно-грошових відносин постачає на ринок товари, що є їхньою власністю. Підприємства продають передусім вироблені ними засоби виробництва, які мають придбати інші покупці (держава, підприємства, населення). Вони реалізують також споживчі товари і послуги, якими користується переважно населення.

   Держава має можливість поставляти на ринок природні, паливно-енергетичні ресурси, що є у її розпорядженні, а також надає державні платні послуги (оренда землі тощо) і державне майно (під час аукціонів у процесі приватизації).

    Головний товар, який продає на ринку праці населення, є його робоча сила. Водночас населення може торгувати на ринку різними товарами, які йому належать.

    Усі три суб’єкти ринкових відносин можуть продавати цінні папери у вигляді акцій, облігацій, векселів. І держава, і підприємства, і населення використовують на ринку гроші як засіб оплати за куплені товари і отримують їх у вигляді платежу за реалізований товар. Різниця полягає лише в тому, які це розрахунки: готівкові чи безготівкові.

   Держава як покупець придбаває на ринку в населення робочу силу для використання на державній службі. У підприємств вона купує замовлені товари і послуги, потрібні для задоволення загальнодержавних потреб.

    У будь-якому суспільстві важливі економічні проблеми вирішуються по-різному. Історії суспільного розвитку відомі такі три типи організації економіки: проста (традиційна) система, командна система, ринкова система.

   Господарство за простою (традиційною) системою у початкові періоди історії розвивалося на основі інстинкту, звичаїв, традицій. Однак і тепер у деяких економічно слабкорозвинених, відсталих народностей діють господарські рішення, засновані на звичаях і традиціях. Ці традиції передаються з покоління в покоління. Освячені часом і підтримувані спеціальними ритуалами звичаї визначають засоби праці, обмін, розподіл і споживання вироблених продуктів. Введення сучасних наукових і технічних досягнень у господарське життя таких традиційних систем обмежено, оскільки суперечить стародавнім традиціям та релігійним устоям.

   У ринковій економіці відсутній адміністративний контроль за виробництвом і споживанням. Функції контролю тут виконує механізм конкуренції.

   Отже, ринкове господарство є господарством економічно відокремлених, самостійних виробників, що орієнтуються у своїй діяльності на ринок.

   Скільки і які товари виробляти, за якими цінами їх продавати, куди вкладати капітали — усе це визначається не розпорядженням “згори”, а механізмом попиту й пропозиції, нормою прибутку, курсом акцій, позиковим відсотком, курсом валют.

   Таким чином, функціонування ринкової системи передбачає певні її елементи, що у сукупності становлять зміст ринкової економіки.

   Першим і найважливішим елементом ринкової економіки є виробники й споживачі. Вони формуються у процесі суспільного поділу праці, коли одні виробляють товар, а інші — його споживають. Споживання може бути особистим або продуктивним. Продуктивне споживання виступає як продовження процесу виробництва, коли товар використовується для подальшої переробки іншими виробниками. У цьому разі взаємодія між виробниками і споживачами встановлюється як обмін результатами діяльності.

   Другим елементом ринкової економіки виступає економічна відокремленість, обумовлена приватною або змішаною формами власності на засадах корпоративного управління виробничими одиницями.

    Третім елементом ринкової економіки є дві складові — попит і пропозиція. Вони забезпечують постійний зв’язок між виробниками і споживачами матеріальних благ.

    Четвертим елементом ринкової економіки є ціни. Вони — предмет спеціального дослідження. Тут доречні лише два застереження:

1) ціни складаються в результаті взаємодії попиту і пропозиції;

2) ціни визначають певну сферу ринкових відносин щодо товару, який виробляється у певному географічному регіоні (місто, область, країна).

    П’ятий елемент ринкової економіки — конкуренція. Вона виступає як форма взаємодії ринкових суб’єктів і механізму регулювання цін, норми прибутку, відсотка тощо.

    Невід’ємним елементом ринкової економіки є ринкова інфраструктура. Це сукупність ринкових установ: бірж, банків, інвестиційних фондів, страхових компаній, структур оптової й роздрібної торгівлі. Інакше кажучи, ринкова інфраструктура — це різні ринкові установи, підприємства, організації, що обслуговують різні види ринків, створюють сприятливі умови для їхнього ефективного функціонування. Що розвиненіша інфраструктура, то досконаліше ринкове середовище, ефективніша ринкова економіка.

   Ринкова економіка не залишається незмінною. Вона трансформується з розвитком суспільства. Сьогодні в багатьох індустріально розвинених країнах функціонує соціальна ринкова система.

   Поняття “соціальна ринкова економіка” засновується на концепції “якості трудового життя”, основними елементами якої є такі:

• справедлива винагорода за працю;

• безпека і здорові умови праці;

• можливість використання і розвитку особистого потенціалу, повної самореалізації та самовираження;

• можливість професійного зростання і впевненість у майбутньому;

• комфортні взаємовідносини у колективі;

• правовий захист на підприємстві (фірмі);

• гідне місце праці в житті людини;

• суспільна значущість праці.

3.Ринок, обʼєктивні  умови  його формування. Закони попиту і пропозиції

      Ринок — явище надзвичай но складне і багатогранне. Італійський економіст А. Пезенті, узагальнюючи уявлення багатьох економістів про ринок, визнає його центральним явищем економіки. За його висновком, ринок — це об’єктивний факт, який бачить кожний, і що таке ринок, знає кожна домогосподарка. Інакше кажучи, ринок, за словами Пезенті, визначається як те уявне місце, куди сходяться виробники товарів, що пропонують свій товар покупцям, та споживачі, що пред’являють попит на товар. Проте такий загальний підхід не дає змоги визначити справді наукову сутність економічної категорії “ринок”.

   У стародавніх народів ринок виник як епізодично повторювана процедура обмінних операцій, частіше за все пов’язана із святами та ритуальними дійствами. Наші уявлення про ринок є дещо іншими, масштабнішими. Однак сутність ринку з точки зору актів купівлі-продажу залишається незмінною, заснованою на взаємному інтересі покупців та продавців. Девіз А. Сміта “Дайте мені те, що хочу я, і я вам дам те, що хочете ви” до сьогодні зберіг свою актуальність.

    У процесі історичного розвитку ринкового (товарного) господарства змінювалися розуміння ринку й ринкового механізму, їх сутність.

   Ринок — одне з основних понять економічної теорії й господарської практики. Часто поняття “ринок” вживається як само собою зрозуміле, начебто не вимагаючи пояснень. Насправді це поняття складне, у нас і за рубежем існують різні його тлумачення. Одне з них полягає в тому, що ринок розглядається як обмін, організований за законами товарного виробництва й грошового обігу, як форми товарно-грошового обігу. Коли ринок розглядають з боку суб’єктів ринкових відносин, то виникають нові визначення ринку як сукупності виробників і покупців.

   Однак ці визначення ринку однобічні, неповні, оскільки не охоплюють усю сукупність суб’єктів ринкових відносин, не включають відносини виробництва, розподілу, споживання у сфері обігу.

   Ринок сьогодні розглядають як тип господарських зв’язків між суб’єктами господарювання.    Існують два типи господарських зв’язків:

натурально-речові, безоплатні, відповідно до структури потреб;

товарні зв’язки, що опосередковуються через ринок. Характерними рисами цього типу зв’язків є взаємні угоди сторін, еквівалентна платність, вільний вибір партнерів, наявність конкуренції. Ринкові зв’язки можливі тільки за умови вільної купівлі-продажу товарів і послуг.

   Звідси можна дати таке визначення ринку.

   Ринок — це конкурентна форма зв’язку між господарюючими суб’єктами.   Оскільки на поверхні ринок виглядає як зв’язок між продавцями, посередниками-торговцями та покупцями, то визначення його може бути таким.

   Ринок — це система економічних відносин, що виникають на основі стійкої взаємодії товарного і грошового обігу.

   Ринок виступає як суспільна форма організації й функціонування економіки, при якій забезпечується взаємодія суб’єктів виробництва й споживання.

   Суб’єктами ринку є продавці та покупці. В ролі продавців і покупців виступають домогосподарства (одна особа або кілька осіб), підприємства (фірми), держава. Більшість суб’єктів ринку діють одночасно і як покупці, і як продавці. Усі господарські суб’єкти тісно взаємодіють на ринку, створюючи взаємопов’язаний “потік” купівлі-продажу.

   Об’єктами ринку є товари і гроші. Товарами виступає не тільки вироблена продукція, чинники виробництва (земля, праця, засоби виробництва, капітал), а й послуги, ноу-хау, інформація. Функцію грошей виконують усі фінансові засоби (самі гроші та цінні папери).

   Виходячи з територіальних меж і масштабів операцій купівлі-продажу, розрізняють місцевий ринок (у межах селища, міста, регіону), національний (внутрішній) і світовий (зовнішній) ринки.

   Первісно, в умовах простого товарного господарства виникає звичайний (примітивний) ринок, де реалізуються товари повсякденного попиту. Стародавньою формою ринку був базар, тобто місце, де торгували продуктами і товарами, як правило, власного виробництва й обміну. Надалі, з розвитком виробництва і обміну з’явилися ринки зі складнішою, розвиненішою структурою. На сучасному ринку розвинених країн можна придбати не тільки будь-які засоби виробництва, споживчі товари, сільськогосподарську продукцію, а й науково-технічні розробки, інвестиції (грошові засоби, які використовуються на будівництво та придбання устаткування), цінні папери (акції, облігації), іноземну валюту.

   У кожній ринковій операції можна виділити два типи зв’язків: “товар – товар” і “людина – людина”. Другий характеризує економічні відносини між товаровиробниками. Такі відносини відбивають  укладені між підприємствами і фірмами господарські договори щодо закупівлі різноманітних товарів.

   Розглядаючи ринок як категорію обміну, слід зауважити, що його не слід плутати з поняттям “торгівля”. Ринок є економічною категорією, а торгівля — галуззю економіки. У взаємозв’язку “ринок – виробництво” ринок визначає:

  забезпечення безперервності виробництва товарної маси, оскільки на ринку відбувається нескінченний процес реалізації товарів;

  здійснення контролю над виробництвом — обсягом вироблюваної продукції, асортиментом товарів, їх якістю;

  установлення суспільної корисності товарів, тобто виявлення, наскільки витрачена на них праця, матеріальні та фінансові ресурси відповідають суспільно необхідним обсягам;

  визначення реальної (суспільної) вартості товару, вплив на ціноутворення.   Розвиненість ринку і ринкових відносин залежить від розвитку його складових. Йому притаманні такі ознаки.

1. Необмежена кількість учасників актів купівлі-продажу, вільний доступ на ринок і вільний вихід з нього. Виробники (продавці) обирають будь-який вид діяльності — підприємництво, фондові операції, банківську діяльність, сільськогосподарське виробництво тощо. В свою чергу споживачі (покупці) можуть купити все, що бажають. Отже, виробники і споживачі, продавці і покупці мають однакові права, і саме так реалізується свобода економічної поведінки партнерів.

2. Мобільність матеріальних, трудових і фінансових ресурсів, оскільки підприємницька діяльність передбачає збільшення отримуваного доходу, а на це можна розраховувати тільки при розширенні виробництва, застосуванні нової техніки, новітніх технологій тощо.

3. Отримання кожним суб’єктом ринку достовірної та повної інформації про пропозицію, попит, норму прибутку тощо. Це потрібно для орієнтації на ринку і прийняття правильних рішень про доцільність купівлі або продажу.

4. Усунення монополії виробника, однорідність однойменних товарів, інакше на ринку не буде свободи економічної поведінки продавців і покупців.

5. Купівля і продаж товарів мають здійснюватися за цінами, прийнятними як для продавців, так і для покупців за домовленістю між ними в результаті торгу на вільному ринку у вигляді попиту і пропозиції, що формує ринкову ціну.

   Розвиток ринку відбувається внаслідок дії усіх економічних законів товарного виробництва:

• закону вартості;

• закону попиту і пропозиції;

• закону грошового обігу;

• закону конкуренції;

• закону співвідношення індивідуальної та суспільної вартості тощо.

    Закон  вартості регулює виробництво і обмін товарів відповідно до їхньої суспільної вартості. Як регулятор товарного виробництва закон вартості стихійно зумовлює розподіл матеріальних, трудових і фінансових ресурсів між різними галузями та сферами виробництва, встановлює пропорції між ними, впливає на масштаби і темпи суспільного відтворення. При цьому механізм його дії ґрунтується на стихійному коливанні цін навколо вартості внаслідок незбігання попиту і пропозиції на товари.

   Дія системи економічних законів надає ринку значення саморегулюючої системи, що впливає на функціонування всього товарного виробництва й обігу.

   Другим важливим економічним законом, що регулює механізм ринку, є закон попиту і пропозиції. Як відомо, у ринкові відносини вступає багато суб’єктів – виробників, споживачів, посередників тощо. Через це на ринку складається певне співвідношення між попитом і пропозицією як на окремі товари та їхні партії, так і за товарною масою в цілому.

   Що ж таке попит і пропозиція?

   Попит — це форма вираження потреби, що виступає на ринку і забезпечена відповідною сумою грошей.

   Іншими словами, попит — це платоспроможна потреба.

   На ринку в різні відрізки часу складається певна функціональна залежність між ринковою ціною товару та грошовим вираженням попиту на нього. В цьому відбивається дія економічного закону попиту: що вища ціна на цей товар, то менший на нього попит з боку покупців.

    На попит впливають такі чинники:

• рівень доходів населення;

• розміри ринку цього товару, його кількість у продажу;

• наявність у продажу товарів-субститутів (товарів-дублерів);

• суб’єктивні смаки та психологія покупців.

   Ступінь кількісної зміни попиту як реакція на зміну цін характеризує еластичність попиту. Мірою такої зміни є коефіцієнт еластичності попиту.

   Для різних товарів цей коефіцієнт неоднаковий. Якщо, припустімо, ціни на хліб і м’ясо знизяться вдвічі, то попит на м’ясо може зрости більшою мірою, а на хліб, скоріше всього, — знизиться (споживання дещо переміститься з хліба на м’ясо).

   Далі розглянемо функціональну залежність пропозиції від ціни. Пропозиція — це сукупність товарів з певними цінами, яку готові продати виробники.

   Звичайно, продавці виграють, коли ціна товарів зростає, і тому вони будуть намагатися продати більше товарів, тобто збільшувати пропозицію. Іншими словами, у кожного продавця обсяг пропозиції змінюватиметься залежно від ціни: що вища ціна, то за інших рівних умов, вищий розмір пропозиції на ринку цього товару.

    Головним чинником, що визначає пропозицію, є витрати виробництва. На зниження їх впливають передусім, як уже зазначалося, науково-технічний прогрес, запровадження нової технології, скорочення витрат сировини, матеріалів, підвищення продуктивності праці та якості продукції. Крім того, зниження витрат виробництва залежить від монополізації ринку, що впливає на рівень цін, їх коливання.

   Отже, закон пропозиції можна сформулювати так: що вища ціна, то більшою мірою зростає пропозиція товарів з боку продавців. І навпаки, що вища пропозиція, то нижча ціна.

   Сутність зміни обсягу пропозиції у зв’язку зі збільшенням ціни характеризує еластичність пропозиції. Мірою цієї зміни є коефіцієнт еластичності пропозиції. Зіставивши два розглянутих закони, впевнимося, що попит і пропозиція є двома протилежними силами, що зумовлюють зростання або падіння ціни.

   Залежно від співвідношення попиту і пропозиції як щодо окремих товарів, так і товарної маси в цілому складається кон’юнктура ринку. Вона змінюється під впливом таких чинників:

• обсягу виробництва товарів;

• розміру товарних запасів;

• динаміки цін і грошових доходів;

• організації ринкової торгівлі та реклами.

   Залежно від цих чинників на ринку може скластися різна кон’юнктура, тобто співвідношення між попитом і пропозицією. Припустімо, що попит перевищує пропозицію. Це, як правило, буває тоді, коли доходи населення зростають швидше, ніж випуск товарів, які користуються попитом, особливо підвищеним. Постійний дефіцит товарів може за певних умов перерости в кризу недовиробництва. Ринок реагує на товарний дефіцит прямим чи прихованим зростанням цін. Це посилює спекуляцію, що означає скуповування речей, яких бракує, за нижчими цінами та їхній перепродаж за вищими цінами з метою наживи (так звані ножиці цін). Вихід з такого становища можливий при дотриманні таких умов: “замороження” або деяке скорочення доходів населення; збільшення виробництва товарів, що мають попит; підвищення цін на дефіцитні вироби.

   Інша ситуація виникає, коли пропозиція товарів перевищує попит. Вона можлива тоді, коли виробництво “викидає” на ринок надмірну кількість товарів, при різкому “роздуванні” цін, дефіциті грошей у населення, незадоволеності покупців якістю товарів або при виникненні якихось інших обставин. Ці чинники можуть діяти поодинці або водночас. Однак за надмірної насиченості ринку продукцією, яка не знаходить швидкого збуту, за певних умов може виникнути криза надвиробництва. Уникнути цього можна лише поліпшенням якості та зовнішнього оформлення виробів відповідно до потреб і смаків покупців, посиленням їхньої привабливості. Доцільно також провадити тимчасове зниження цін на нереалізовані товари (уцінення, сезонні розпродажі, організація ярмарків тощо).

   Ідеальний випадок — коли на ринку виникає рівновага попиту і пропозиції. Ця ситуація характеризує загальну і часткову відповідність між обсягом і структурою попиту на товари, обсягом і структурою їхньої пропозиції. Виникає так звана рівноважна ціна, яка цілком збігається із суспільною вартістю товару. А це означає, що продуктів вироблено саме стільки, скільки потрібно покупцям. Отже, і вся праця, витрачена на виробництво споживних вартостей, є суспільно необхідною. Така рівновага засвідчує про досягнутий максимум ринкової економіки. Оригінально з цього приводу висловився лауреат Нобелівської премії французький економіст М. Алле: “Усяка рівноважна ситуація ринкової економіки є ситуацією максимальної ефективності і, навпаки, усяка ситуація максимальної ефективності є рівноважною ситуацією ринкової економіки”.

    Отже, попит і пропозиція є важливими інструментами механізму ринкової економіки.

Контрольні питання:

     1.Які галузі  відносять до  галузей  матеріального виробництва, а які до нематеріального?

2. Стадії руху суспільного продукту.
3. Дайте поняття ринку.
4. Назвіть структуру ринку.
5. Дайте характеристику найважливіших функцій ринку.
6. Назвіть субʼєкти та обʼєкти ринку.
7. Сформулюйте закон попиту.
8. Сформулюйте закон пропозиції.
9. Які фактори і як впливають на рішення людей купувати чи не купувати товари?
10. Назвіть місця, де стикаються попит і пропозиція.

Урок2

Порядок створення приватного підприємства

План

   1.Порядок створення та реєстрації підприємств

   2.Створення відокремлених підрозділів без права  юридичної особи

1. Порядок створення та реєстрації підприємств

    Започаткуванню будь-якої справи, в тому числі створенню підприємства, передує прийняття відповідного рішення. В основі такого рішення є певна бізнесова ідея. Саме з неї починається бізнес. Також необхідно знати, хто може займатися підприємницькою діяльністю згідно чинного законодавства, а кому це заборонено. Слід врахувати існуючі обмеження у здійсненні підприємницької діяльності. Рішення про створення підприємства приймає власник капіталу. Якщо його в однієї особи недостатньо, то здійснюється пошук бізнес-партнерів. Вони, як правило, виступають у ролі засновників підприємства.

   З юридичної точки зору створення підприємства – це затвердження та одержання передбачених законом документів: рішення власника (власників) про створення підприємства, статуту (якщо цього вимагає організаційна форма), документа про державну реєстрацію.   Новостворюване підприємство може потребувати земельної ділянки, що пов’язано з підготовкою документів на землеволодіння або землекористування, визначених законодавством України. Дозвіл на користування земельною ділянкою, а також іншими природними ресурсами видається за рішенням місцевої ради за місцезнаходженням підприємства у порядку, встановленому Земельним кодексом України та іншими нормативно-правовими актами. Після завершення етапу підготовки необхідних документів підприємство підлягає державній реєстрації.     Порядок реєстрації підприємств в Україні визначений Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» . Цим законом передбачено створення Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців (далі – Єдиного державного реєстру), який функціонує з 01.07.2004 р.

   Для реєстрації підприємства – юридичної особи до цих органів подаються:

1) реєстраційна картка встановленого зразку, яка одночасно є заявою про державну реєстрацію підприємства та підтверджує волевиявлення особи щодо внесення відповідних даних до Єдиного державного реєстру;

2) статут підприємства;

3) рішення про створення підприємства (засновницький договір, протокол зборів засновників), крім випадків створення індивідуального приватного підприємства;

 4) квитанція про сплату реєстраційного збору.

   Якщо планується провадити бізнес без створення юридичної особи, тобто як ФОП, тоді до органів державної реєстрації подаються такі документи:

1) реєстраційну картку встановленого зразку, яка водночас є заявою про державну реєстрацію підприємця – фізичної особи;

2) копію довідки про присвоєння ідентифікаційного номера – фізичної особи – платника податків та інших платежів;

3) квитанцію про сплату реєстраційного збору;

4) документ, що посвідчує особу.

   Державний реєстратор як посадова особа, яка реалізує державну політику у сфері державної реєстрації юридичних осіб та ФОП, здійснює процедуру реєстрації підприємства та видає єдиний документ, який підтверджує цю реєстрацію та взяття підприємства на облік в органах державної статистики, доходів і зборів (податкової), Пенсійного фонду України – виписку з Єдиного державного реєстру.

    Виписка з Єдиного державного реєстру – це документ, який містить відомості про юридичну особу та її відокремлені підрозділи, або фізичну особу – підприємця і використовується для їх ідентифікації під час здійснення господарської діяльності та відкриття рахунку в банку. У ній зазначаються:

– назва об’єкта – юридичної особи;

– ідентифікаційний код юридичної особи;

– місцезнаходження юридичної особи;

– прізвище, ім’я, по-батькові осіб, які мають право вчиняти юридичні дії від імені юридичної особи;

– відомості з органів державної статистики, доходів і зборів (податкової), Пенсійного фонду України із датами взяття на облік, номерами запису та ідентифікаційними кодами відповідних органів;

– дата та номер запису в Єдиному державному реєстрі;

– дата видачі виписки.

   Завершальним етапом створення та реєстрації підприємства є відкриття розрахункового рахунку у банку за місцем знаходження новоствореного підприємства, отримання дозволу в органах внутрішніх справ на виготовлення печатки, кутового штампа, створення ескізу фірмового бланка, сам процес виготовлення цих атрибутів підприємства.

2. Створення відокремлених підрозділів без права  юридичної особи

   Підприємства мають право створювати на території України та за її межами свої відокремлені підрозділи без прав юридичної особи: філії, представництва, відділення тощо з правом відкриття поточних та інших рахунків. Такі підрозділи функціонують на основі положень про них, які затверджуються підприємством. Відкриття зазначених підрозділів не потребує їх реєстрації, «материнське» підприємство лише повідомляє про це орган державної реєстрації шляхом внесення додаткової інформації до своєї реєстраційної картки. Аналогічно створюються дочірні підприємства. За законодавством України право створювати дочірні підприємства мають господарські товариства. Дочірні підприємства реєструються в порядку, встановленому для реєстрації підприємств

   Виходячи з того, що в економіці України створюються і функціонують підприємства різних організаційно-правових форм, законодавство визнає загальні і спеціальні умови їх створення. Загальні умови поширюються на організацію створення всіх форм  підприємств. Вони визначені Господарським та Цивільним кодексами, Законами України, які регулюють загальні умови створення юридичної особи, в тому числі і підприємства. Спеціальні умови створення підприємств визначені законами про їх окремі види.

       Серед загальних умов створення підприємства провідне місце посідає визначення кола суб’єктів, правомочних приймати рішення щодо створення підприємства, тобто його засновником. Відповідно до діючого чинного законодавства в Україні існують три категорії таких суб’єктів:

• а) власник (власники) майна будь-яких видів, а також розмірів;

• б) уповноважений власником (власниками) орган або підприємство, організація;

• в) трудовий колектив у випадках і порядку, передбачених вказаним вище Законом та іншими законодавчими актами України.

   При визначенні засновника, який належить до категорії власника майна створюваного підприємства, необхідно виходити із законодавчо зазначеного переліку видів підприємств, встановленого відповідно до існуючих у країні форм власності.

   Відповідно до діючого чинного законодавства підприємство може бути створене внаслідок примусового поділу іншого підприємства. Рішення з цього питання приймає Антимонопольний комітет України та його територіальні органи.

   Власник має право делегувати відповідним органам, а також підприємствам або організаціям повноваження щодо створення підприємств, дозволяє названим суб’єктам виступати засновниками різних видів підприємств. Уповноважені органи, які можуть бути засновниками підприємств, визначає власник.

   Щодо підприємств загальнодержавної власності – це підвідомчі Кабінету міністрів України органи державної виконавчої влади, інші центральні відомства. Вони приймають рішення про створення підприємства державної власності, затверджують статути і контролюють їх дотримання, укладають та розривають контракти з керівниками підприємств, контролюють ефективність використання закріпленого за підприємствами майна, його збереження. В окремих випадках (наприклад, щодо підприємств будівельного комплексу) зазначені функції і повноваження Кабінет міністрів України делегує господарським об’єднанням: корпораціям, концернам тощо. Щодо підприємств комунальної власності уповноваженими органами із засновницькими правами є виконкоми обласних і місцевих рад, місцеві державні адміністрації та уповноважені ними органи.

   Створення підприємства в юридичному розумінні – це затвердження та одержання передбачених законом документів: рішення власника (власників) або уповноваженого органу про створення підприємства, статуту, якщо цього вимагає організаційна форма, свідоцтво про державну реєстрацію. При необхідності для новостворюваного підприємства на земельній ділянці сюди входять також документи на право землекористування (землеволодіння), визначені земельним законодавством України.

   Дозвіл на користування створюваним підприємством земельною ділянкою, а також іншими природними ресурсами видається за рішенням місцевої ради народних депутатів за місцем знаходження підприємства в порядку, встановленому Земельним кодексом України. Відмова у наданні земельної ділянки може бути оскаржена у встановленому законом порядку в суці або арбітражному суді.

   Трудовий колектив має право виступати засновником підприємства у випадку і порядку, передбачених Господарським і Цивільним кодексами, законодавством про приватизацію та іншими законодавчими актами України.

   Таким чином, засновниками підприємств можуть бути:

• 1)державні, колективні, орендні, спільні підприємства, громадські організації та їх підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські асоціації та інші підприємства і організації, які є юридичними особами;

• 2) державні органи, уповноважені керувати державним майном;

• 3) спільні органи, які вказані вище, підприємства, організації і громадяни;

• 4) Антимонопольний комітет України та його територіальні органи.

   Підприємства можуть створюватися шляхом  реорганізації діючого підприємства, тобто в результаті виділення із складу діючого підприємства одного або кількох структурних підрозділів за рішенням їх трудових колективів, якщо на це є згода власника чи уповноваженого ним органу. Аналогічно може створюватись підприємство на базі структурної одиниці діючого об’єднання. Щодо таких підприємств діє правило про збереження за ними взаємних зобов’язань та укладених договорів з іншими підприємствами.

   Підприємства мають право створювати на території України та за її межами суб’єкти підприємницьких організаційних структур без прав юридичної особи – свої відособлені підрозділи і філії, представництва та інші з правами відкриття .поточних і розрахункових рахунків. Відособлені підрозділи діють на підставі положень про них, які затверджуються підприємством. Відкриття вказаних підрозділів не потребує їх реєстрації. Підприємство лише повідомляє про це реєстраційний орган шляхом внесення додаткової інформації у свою реєстраційну картку.

    Аналогічно створюються дочірні підприємства. За законодавством України, правом створювати дочірні підприємства наділені підприємства двох організаційних форм: господарські товариства і спільні підприємства з іноземними інвестиціями. Проте вони мають бути зареєстровані в порядку, встановленому для реєстрації підприємств.

    Установчими документами створення підприємства називається комплект документів, встановленої законом форми, згідно з якими підприємство створюється і діє як суб’єкт права. З точки зору правової природи, установчі документи є локальними нормативними актами, тобто актами, які набувають юридичної сили внаслідок затвердження їх одним або кількома засновниками підприємства.

    Форму і зміст установчих документів визначають залежно від видів підприємств, загальні закони про підприємства та закони про окремі види підприємств.

   Перелік актів, які відносяться до установчих документів:

• – по-перше, це рішення одного або кількох власників чи уповноваженого ним (ними) органу про створення підприємства. Якщо власників чи органів два або більше, таким рішенням визначено установчий договір;

• – по-друге, це статут підприємства. Законодавством України визначено перелік обов’язкових відомостей, які необхідно включати до статуту підприємства як одного з його основних установчих актів.

      Установчі документи повинні містити обов’язкові дані про підприємство, без яких вони вважаються такими, що не відповідають вимогам чинного законодавства. Це такі дані:

• – найменування (завод, фабрика, майстерня тощо) і вид підприємства;

• – зазначення власника (склад засновників, учасників) та місцезнаходження підприємства;

• – юридичний статус підприємства. Це статті про юридичну особу підприємства, про його майно, про самостійний баланс, розрахунковий,’ валютний та інші рахунки в банках, про фірмову марку та товарний знак, про печатку з найменуванням підприємства. Якщо підприємство має право випускати цінні папери, то таке право теж відноситься до юридичного статусу підприємства;

• – про склад підприємства: перелік фондів (основні, оборотні, інше майно, статутний фонд, резервний фонд, страховий фонд, інші фонди);

• – порядок утворення майна;

• – порядок розподілу прибутків та покриття витрат;

• – порядок випуску акцій (щодо акціонерного товариства);

• – про перелік органів правління підприємства, порядок їх формування, компетенцію;

• – про контрольні органи – спостережну раду, ревізійну комісію;

• – про порядок припинення діяльності підприємства: підстави, орган, що приймає рішення припинення; порядок створення і роботи ліквідаційної комісії; умови розрахунків з бюджетом і кредиторами;

• -розподіл майна, що залишилося.

   Якщо підприємство не є власником майна, включається стаття про те, що майно закріплене за ним на праві повного господарського володіння.

   Крім обов’язкових до установчих документів можуть включатися альтернативні положення, які не повинні суперечити чинному законодавству України. Ці положення пов’язані з особливостями організації створення і діяльності підприємства: про трудові відносини, засновані на членстві (колективні підприємства, кооперативи), про раду підприємства (порядок її створення, склад, компетенцію), про інші органи, які реалізують повноваження трудового колективу, профспілковий комітет.

Контрольні питання:

1.Які документи потрібні для реєстрації підприємства-юридичної особи?

2. Які документи потрібні для реєстрації підприємства-фізичної особи?

3. Що таке виписка з Єдиного державного реєстру, та які дані в ній зазначаються?

Урок3

Порядок створення та заповнення нормативної документації

План

   1.Обовязкові та додаткові реквізити документів

   2.Види первинних документів

1. Обовʼязкові та додаткові реквізити документів

   Первинні документи займають ключову роль в діяльності кожного підприємства. Адже вони є підставою для бухгалтерського обліку. Для того, щоб уникнути непорозумінь з контрагентами та контролюючими органами необхідно знати вимоги до форми та змісту первинних документів.

Первинні документи – це документи, створені у письмовій або електронній формі, які містять відомості про господарські операції, включаючи розпорядження та дозволи адміністрації (власника) на їх проведення.

Мета складання первинних документів – зафіксувати факт господарської операції.

Первинні документи повинні мати обов’язкові реквізити. Крім того, залежно від характеру операції та технології обробки даних до первинних документів можуть бути включені  додаткові реквізити:

Наявність усіх реквізитів на документі надає йому юридичної сили та доказовості.

Реквізити, які не відносяться до обов’язкових, можна не заповнювати.

Якщо ж не заповнити обов’язковий реквізит, то документ може бути не визнано первинним. А це в свою чергу може призвести до невизнання господарської операції.

Форма первинного документа

Первинні документи можуть бути складені в електронному вигляді або на папері.

Слід зазначити, що електронний документ, який складено відповідно до вимог чинного законодавства та містить усі необхідні реквізити, має таку ж юридичну силу, як і документ, складений у паперовому вигляді (лист ДФС від 04.01.2017 р. № 30/6/99-99-15-02-02-15) та має бути підписаний електронним підписом (ЕП) уповноваженої особи.

Бланки форм

Первинні документи складаються на бланках типових і спеціалізованих форм, затверджених відповідним органом державної влади.

Водночас не всі первинні документи мають типові форми, затверджені законодавчими нормами. У такому разі підприємства самостійно мають право розробити форму первинного документа. Головна вимога – форма повинна містити всі обов’язкові реквізити!

2.Види первинних документів

Законодавство не містить вичерпного переліку первинних документів, які використовуються в бухгалтерському обліку. Основні види первинних документів наведено у табличному вигляді:

Контрольні питання:

    1.Що таке первинний документ?

2. Яка мета складання первинних документів?

3. Обовʼязкові реквізити документа.

Урок4

Зміст і правила оформлення первинних документів з обліку ремонтних робіт

План

      1.Документальне оформлення ремонтів та поліпшень основних              засобів

     2.Ремонт основних засобів підрядним способом

     3.Ремонт основних засобів господарським способом

1.Документальне оформлення ремонтів та поліпшень основних засобів

   У народі кажуть: ніщо не вічне, все колись ламається… Справді, будь-який об’єкт основних засобів (далі — ОЗ) може вийти з ладу (тобто зламатися, пошкодитися, зруйнуватися). Тому якщо підприємство планує надалі використовувати такий актив у виробничому процесі, то береться його ремонтувати (поліпшувати). А під час такої копіткої справи треба оформити силу-силенну документів. Тож сьогодні розповімо, які документи, зазвичай, складають при ремонті (поліпшенні) ОЗ.

   Тема документального оформлення ремонтів (поліпшень) ОЗ завжди була, є й буде актуальною. Адже одне з головних правил бухгалтерського обліку стверджує, що будь-яка господарська операція повинна бути документально підтверджена.

   Як відомо, ремонт (поліпшення) ОЗ можна проводити підрядним (якщо ремонт виконує стороння організація) та господарським (самостійне здійснення ремонту ОЗ) способом. Від цього залежить і перелік документів, які слід оформити.

  2. Ремонт (поліпшення) основних засобів  підрядним способом

Зрозуміло, що спочатку матеріально відповідальна особа виявляє поломку ОЗ і сповіщає про це керівництво.

   Після того як керівництво дасть згоду на ремонт (поліпшення) ОЗ, як правило, складають відомість дефектів або дефектний акт. Цей документ потрібно оформлювати на кожен об’єкт ОЗ, який підлягає ремонту (поліпшенню).

   Є такі затверджені форми відомості дефектів:

1) Відомість дефектів на ремонт машини (форма №ВЗСГ-6). Її форма затверджена наказом Мінагрополітики України від 21.12.2007 р. №929. Відповідно до п. 2.5 Метод рекомендацій №929 цей документ рекомендовано застосовувати для обліку встановлених дефектів сільськогосподарської техніки (комбайнів, тракторів, сівалок, плугів тощо);

2) Акт про виявлені дефекти устаткування (форма №М-17, затверджена наказом Мінстату України від 21.06.96 р. №193). Його складають на дефекти, виявлені у процесі ревізії, монтажу або випробування устаткування;

3) Дефектний акт (додаток до листа Держбуду та Держжитлокомунгоспу України від 24.02.2005 р. №7/8-134, №4/3-260).

   При підрядному способі ремонту (поліпшення) об’єкта ОЗ відомість дефектів оформляють у двох примірниках у присутності представника замовника.

Один примірник передають замовнику для контролю за здійсненням повноти і якості ремонту (поліпшення) об’єкта ОЗ, а другий — залишається у виконавця робіт.

   Далі зазвичай відбувається укладання з виконавцем договору про виконання робіт. Хоча не виключаємо, що на практиці такий договір може бути підписано й до оформлення відомості дефектів. До речі, у договорі, серед іншого, варто прописати терміни виконання робіт, форму оплати виконаних робіт, відповідальність виконавця за невиконання або неналежне виконання своїх обов’язків.

   Зверніть увагу: якщо об’єкт ОЗ на час ремонту потрібно передати підрядній організації, то його спочатку слід вивести з експлуатації. Адже зрозуміло, що ремонт може тривати місяць-два, а інколи й довше. I відповідно у цей період підприємство фізично не зможе використовувати такий об’єкт ОЗ. Тож його варто тимчасово вивести з господарського обороту. Для виведення об’єкта ОЗ з експлуатації керівник видає розпорядчий документ про тимчасове виведення об’єкта ОЗ з експлуатації на час його ремонту

   Сам факт передачі ОЗ підрядній організації для ремонту (поліпшення) оформляють Актом приймання-передачі (внутрішнього переміщення) основних засобів (форма №ОЗ-1). Його форму ухвалено наказом Мінстату України від 29.12.95 р. №352. Цей документ складають у трьох примірниках. Перший примірник з підписом одержувача та здавальника передають до бухгалтерії підприємства, другий — залишається у відділі (цеху) — у здавальника, третій примірник форми №ОЗ-1 передають виконавцю робіт.

   До речі, деякі спеціалісти схиляються до думки, що у такому разі потрібно оформляти Акт приймання-здачі відремонтованих, реконструйованих та модернізованих об’єктів (форма №ОЗ-2).

   I нарешті, після того як виконавець закінчить усі роботи з ремонту (поліпшення) об’єкта ОЗ, він зобов’язаний скласти у двох примірниках Акт приймання-передачі виконаних робіт і підписати його із замовником. Перший примірник виконавець залишить у себе, а другий віддасть замовнику.

Також підприємство-виконавець оформляє у двох примірниках Акт приймання-здачі відремонтованих, реконструйованих та модернізованих об’єктів (форма №ОЗ-2). Перший він залишає в себе, інший віддає замовнику робіт.

I ще зазначу таке.  Виконавець після виконання робіт з технічного обслуговування та ремонту транспортного засобу може надати замовнику такі документи:

1) довідки (рахунки) про витрати замовника (якщо він є юридичною особою), пов’язані з виконанням технічного обслуговування (крім гарантійного), — окремо і пов’язані з виконанням ремонту — окремо;

2) один примірник гарантійного талона;

3) за потреби додатки до експлуатаційної документації;

4) довідку-рахунок на номерні складові частини, придбані й установлені виконавцем на транспортний засіб;

5) довідку про колір (основний колір) транспортного засобу, якщо цей колір змінено під час ремонту;

6) приймально-здавальний акт підприємства, яке має право на випробування газового устаткування паливних систем транспортного засобу і виконало ці випробування.

   Крім того, варто знати, що під час виконання поточного або капітального ремонту будівель і споруд із залученням бюджетних коштів або коштів підприємств, установ та організацій державної власності виконавець (підрядник) мусить також скласти Акт приймання виконаних будівельних робіт (типова форма №КБ-2в) і Довідку про вартість виконаних будівельних робіт та витрати (типова форма №КБ-3).

   3. Ремонт (поліпшення) основних засобів  господарським способом

   Тут знову ж таки все починається зі встановлення факту поломки об’єкта ОЗ. Після цього матеріально відповідальна особа може скласти доповідну (службову) записку або заявку на ремонт (поліпшення) ОЗ і віддає її на розгляд керівнику підприємства.

   Після ухвалення рішення керівником про ремонт (поліпшення) об’єкта ОЗ складають відомість дефектів. До речі, при господарському способі ремонту (поліпшення) об’єкта ОЗ цей документ оформляють в одному примірнику. У відомості дефектів переважно зазначають деталі, вузли, агрегати, які потрібно замінити або відремонтувати, перелік матеріалів, необхідних для ремонту (поліпшення) об’єкта ОЗ.

   На підставі відомості дефектів часто виписують наряд-замовлення. Оскільки на законодавчому рівні не затверджено форми цього документу при здійсненні ремонтних робіт господарським способом, то його можна оформити у довільній формі. У ньому зазначають посаду, прізвище, ім’я та по батькові робітника, який ремонтуватиме (поліпшуватиме) об’єкт ОЗ, обсяг робіт, строки початку та закінчення робіт. Далі бухгалтер мусить оформити документи на одержання необхідних запасних частин і ремонтних матеріалів, а саме Накладну-вимогу на відпуск (внутрішнє переміщення) матеріалів (форма №М-11, прийнята наказом Мінстату України від 21.06.96 р. №193). Її виписують у двох примірниках: перший передають на склад як основу для відпуску матеріалів, другий — одержувачу матеріалів.

   Зверніть увагу: якщо для виконання ремонту ОЗ останній треба передати до іншого цеху, відділу, дільниці, то в такій ситуації доречно скласти Акт приймання-передачі (внутрішнього переміщення) основних засобів (форма №ОЗ-1).

   Відповідно до п. 28 Методрекомендацій з обліку ОЗ приймання закінчених робіт з ремонту і поліпшення ОЗ (модернізація, добудова, реконструкція тощо) оформлюють Актом приймання-здачі відремонтованих, реконструйованих та модернізованих об’єктів (форма №ОЗ-2). При господарському способі виконання ремонту об’єкта ОЗ цей документ складають в одному примірнику.

   I на завершення нагадаємо: до технічного паспорта відповідного об’єкта ОЗ повинні бути внесені необхідні зміни до характеристики об’єкта, пов’язані з капітальним ремонтом, реконструкцією та модернізацією. Крім того, оформлений Акт за формою №ОЗ-2 — основа для відповідних записів у Iнвентарній картці обліку основних засобів (форма №ОЗ-6) про виконаний ремонт.

Контрольні питання:

    1.Документи, які використовуються при ремонті підрядним способом.

2. Документи, які використовуються при ремонті господарським способом.

Урок5

Порядок ліквідації підприємства

План

    1.Припинення діяльності підприємств

    2. Документи при ліквідації підприємства

1. Припинення діяльності підприємств

    Причини припинення діяльності підприємств

   Припинення діяльності суб’єктів підприємницької діяльності регулюється багатьма нормативними документами. Форми припинення діяльності юридичної особи (далі – підприємство) визначено ст. 104 Цивільного кодексу i ст. 59 Господарського кодексу. Припинення діяльності підприємства здійснюється шляхом його реорганізації або ліквідації.

   Реорганізація може здійснюватися шляхом злиття, приєднання, розділу, перетворення. Відбувається за рішенням загальних зборів учасників товариства або засновника унітарного підприємства. При реорганізації юридичної особи до його правонаступників переходить майно (у тому числі право вимоги i борги). Майно переходить у момент підписання передавального або розподільного балансу, якщо інше не передбачено законодавством. Нова юридична особа за зобов’язаннями, які перейшли до неї, несе повну матеріальну відповідальність, навіть якщо прийняті активи не покривають кредиторських вимог.

   Ліквідація юридичних осіб здійснюється без переходу прав i обов’язків підприємства, що ліквідується, до інших осіб, тобто без правонаступництва. При ліквідації підприємства його права й обов’язки припиняються.

   Процедура ліквідації підприємства складається з таких основних пунктів : прийняття рішення про ліквідацію підприємства , призначення ліквідаційної комісії , збір і надання до податкової служби всіх необхідних документів для ліквідації підприємства , закриття банківського рахунку , перевірка підприємства органами податкової інспекції на наявність заборгованості державі , передача штампів і печаток ліквідованого підприємства у відповідні інстанції , надання документів для виключення юридичної особи з ЄДР ( єдиного державного реєстру).

   Рішення про ліквідацію

Першим етапом на шляху до припинення підприємницької діяльності є прийняття рішення про ліквідацію підприємства , хід цього процесу залежить від того , що послужило передумовою для припинення роботи. Рішення про ліквідацію підприємства може бути прийнято як самостійно , в таких випадках воно оформляється у вигляді протоколу загальних зборів співзасновників , так і органами виконавчої влади, тобто судом , найчастіше це обумовлено оголошенням підприємства банкрутом .

Далі слід призначення ліквідаційної комісії , при чому призначити її може тільки орган, яким було прийнято рішення про ліквідацію.

Після призначення  комісії , в обов’язковому порядку повинен бути встановлений термін і наведено план ліквідації підприємства . Згідно із законодавством , термін ліквідації підприємства повинен становити не менше 2 місяців з дня прийняття рішення , але ці дії прийнятні у всіх ситуаціях крім тих , коли ліквідацію призначає суд у зв’язку з банкрутством юридичної особи .
План ліквідації підприємства
План ліквідації це передбачений законами алгоритм дотримуючись якого можна завершити цей процес у найкоротші терміни , практично для всіх підприємств він включає в себе наступні пункти:

• Призначення комісії, що займається ліквідацією , складання документів про здавання і прийняття всіх реквізитів підприємства ;

• Поширення інформації про ліквідацію , ця процедура необхідна для оповіщення кредиторів про терміни пред’явлення своїх вимог у разі наявності незакритих рахунків у ліквідованого підприємства;

• Складання кошторисів по кредитній заборгованості та доходів підприємства , а також стягнення боргів , при нестачі коштів для повного розрахунку по заборгованості , в першу чергу виплаті підлягає заборгованість державі ;

• Проведення оцінки всього наявного майна підприємства;

• Складання документа про фінансовий стан підприємства на день прийняття рішення про ліквідацію , цей папір в обов’язковому порядку повинні підтвердити своїм підписом власники або співзасновники компанії ;

• Далі про ліквідацію повідомляються всі державні органи , оформлення таких повідомлень різна.

   Ліквідація підприємства здійснюється в таких випадках:

1. На підставі рішення, прийнятого власником самостійно:

• за рішенням учасників або органа юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, тобто вищого органа товариства або керівника унітарного підприємства;

• після закінчення терміну, на який воно створювалося, або після досягнення мети, поставленої під час його створення.

2. Згідно з чинним законодавством.Причини обов’язкової ліквідації подано в таблиці:

3. Примусова ліквідація за рішенням суду:

• визнання недійсним запису про проведення державної реєстрації через порушення закону, допущені при створенні юридичної особи, які не можна усунути;

• проведення діяльності, що суперечить установчим документам або заборонена законом;

невідповідність мінімального розміру статутного фонду вимогам закону;

• неподання протягом року до органів ДПС податкових декларацій, інших документів відповідно до закону;

• наявність у Єдиному державному реєстрі (ЄДР) запису про відсутність юридичної особи за зазначеним нею місцезнаходженням.

4. У процесі визнання підприємства банкрутом відповідно до Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14.05.92 р. № 2343-ХІІ(зі змінами та доповненнями).

   2.Документальне оформлення рішення про ліквідацію

   При ліквідації підприємства за рішенням суду документом, на підставі якого провадиться реєстрація припинення юридичної особи, є копія судового рішення про ліквідацію, яку орган суду направляє державному реєстратору.

   Вимоги до документального оформлення при ліквідації підприємства за рішенням власника подано нижче:

Контрольні питання:

1. Причини припинення діяльності підприємств.

2. Які документи використовують під час ліквідації підприємства?

Урок6

Основи менеджменту

План

    1.Наукові засади господарського управління

    2.Принципи і функції управління

    3.Менеджмент і сучасна система організації виробництва

1.Наукові засади господарського управління

    Економічні процеси не відбуваються самі по собі. Ними управляють люди, які керуються економічними законами та правовими нормами. Від якості управління багато в чому залежить правильна спрямованість економічних дій, результативність праці мільйонів людей.

   Управління — свідомий вплив людини на об’єкти і процеси, а також на зайнятих у них людей, що здійснюється з метою надати певної спрямованості економічній діяльності і отримати певні результати.

   Більшість економістів у галузі управлінської науки приймають таке формулювання:

   управління — це процес планування, організації, мотивації й контролю, необхідний для визначення та досягнення поставлених цілей.

   В управлінні завжди присутні дві сторони: та, що управляє, — суб’єкт управління і та, якою управляють, — об’єкт управління.

   В економіці суб’єктами управління найчастіше є господарські керівники, менеджери, органи управління.

   Об’єкти управління — це переважно чинники виробництва, а також колективи, працівники, які діють згідно з вказівками та розпорядженнями суб’єктів управління. На підприємстві — це бригада, дільниця, цех, робоче місце, виробничий процес, трудовий колектив. Головним об’єктом управління є людина в процесі її трудової діяльності.

   Суб’єкт управління приймає управлінське рішення, яке передається об’єкту управління. Управлінські рішення представлені планами, програмами, постановами, наказами, матеріальними і моральними стимулами.

   Об’єкт управління, отримавши управлінські рішення, у своїй виробничій діяльності діє відповідно до них. Про результати реалізації управлінських рішень повідомляє зворотний зв’язок у формі статистичної та поточної звітності, бухгалтерської документації, телефонно-телеграфних повідомлень. Залежно від цієї інформації суб’єкт управління приймає відповідні наступні рішення.

      Управління — це особливий вид діяльності, який, за виразом відомого американського спеціаліста у цій сфері П. Ф. Друкера, “перетворює неорганізований натовп у ефективну цілеспрямовану й продуктивну групу”. Оскільки управлінська праця має великий обсяг завдань, що підлягають вирішенню на рівні чи то галузі виробництва, чи то окремого підприємства (фірми), то для того, щоб бути ефективною, управлінська праця має потребу відповідного поділу. В економічній літературі розрізняють горизонтальну і вертикальну форми поділу управлінської праці.

   Горизонтальний поділ управлінської праці означає розстановку конкретних керівників на чолі окремих підрозділів підприємства або корпорації. Наприклад, на багатьох підприємствах є начальники фінансового відділу, виробничого відділу, служби маркетингу тощо. Як при горизонтальному поділі праці у виробничому процесі, так і при горизонтальному поділі управлінської праці усі функції керівників і працівників мають бути чітко скоординовані.

   При вертикальному поділі управлінської праці утворюються певні рівні діяльності керівників тих чи інших ланок певної структури. Американські соціологи рівні управлінських керівників традиційно поділяють на три категорії. Так, Т. Парсонс розглядає ці три категорії виходячи з функцій, які виконують ці керівники.

2. Принципи і функції управління

    Головними ознаками будь-якої науки, в тому числі науки управління, є загальні принципи.

   Слід зауважити, що визначенням принципів управління займалося багато вчених як в нашій країні, так і за кордоном.. Вперше термін “принципи управління” застосував американський інженер-технолог Ф. Тейлор, який 1911 р. видав книгу під назвою “Принципи наукового управління”. Продовжив його справу А. Файоль у книзі “Загальне і промислове управління” (1916 р.), в якій він сформулював 14 принципів управлінської науки, що й сьогодні домінують у зарубіжній науці управління. З пізнавального погляду доцільно ці принципи навести:

1. Поділ праці. Спеціалізація є природним явищем. Метою поділу праці є виконання робіт, більших за обсягом і кращих за якістю за таких самих умов.

2. Повноваження і відповідальність. Повноваженням є право віддавати наказ, а відповідальність є її складовою протилежністю. Де надаються повноваження, там виникає відповідальність.

3. Дисципліна. Дисципліна передбачає слухняність і повагу до досягнутої угоди між фірмою і її працівниками. Дисципліна передбачає справедливо застосовані санкції.

4. Єдиноначальність. Працівник повинен отримувати накази тільки від одного безпосереднього начальника.

5. Єдність напряму. Кожна група, що діє в межах однієї мети, має бути об’єднана загальним планом і мати одного керівника.

6. Підпорядкованість особистих інтересів загальним. Інтереси одного працівника або групи працівників не повинні переважати над інтересами організації.

7. Винагорода персоналу. Для того щоб була забезпечена відданість справі і підтримка працівників, вони повинні отримувати справедливу зарплату за свою працю.

8. Централізація. Централізація є природним явищем. Відповідний ступінь централізації буде залежати від конкретних умов.

9. Скалярний ланцюг. Це ряд осіб, які займають керівні посади, починаючи від особи, що займає найвище становище в цьому ланцюгу, і закінчуючи керівником найнижчої ланки.

10. Порядок. Місце для всього і все на своєму місці.

11. Справедливість. Справедливість — це поєднання добра і правосуддя.

12. Стабільність робочого місця для персоналу. Посередньому керівникові, який тримається за місце, безумовно, віддається перевага порівняно з талановитим менеджером, який не переймається проблемами своєї фірми.

13. Ініціатива означає розробку плану і забезпечення його успішної реалізації.

14. Корпоративний дух. Союз — це сила. Вона є результатом гармонії.

      Виходячи із зарубіжного та вітчизняного досвіду, виділимо основні принципи управління, наближені до умов української економіки:

   Принцип відносин власності. Створення рівних умов для повноцінного і ефективного розвитку господарських суб’єктів різних форм власності. Кожний суб’єкт управління вибирає і використовує ті види і структуру управління, які найповніше відповідають формі власності та напряму підприємницької діяльності.    Принцип єдності стратегії і тактики в управлінні. Їх поєднання дає можливість підвищити рівень реального управління економічними процесами. Одним із головних стратегічних напрямів управління є забезпечення ефективних чинників виробництва — мінімізації витрат виробництва, розширення частки ринку збуту, розробки нових видів продукції та докорінне поліпшення її якості. Як зазначає американський економіст П. Самуельсон, мистецтво управління має стратегічно гарантувати перемогу над своїми конкурентами через отримання максимуму прибутку за рахунок зниження витрат виробництва до мінімуму на основі впровадження найефективніших методів виробництва.

   Принцип цілеспрямованості. Вихідною умовою управління є необхідність досягнення окресленої мети (кінцевого результату). Поставлені цілі мають відбивати сутність явищ і процесів, що відбуваються у виробництві, і в цьому відношенні вони є міцним механізмом координування спільної праці. Цілі додають можливості суб’єкту і об’єкту управління планувати реальні результати.

   Принцип урахування  інтересів. Люди (суспільство) ставлять перед собою цілі, які відповідають їхнім інтересам і потребам. Ще в III ст. до нашої ери давньогрецький філософ Епікур поділив потреби на три групи:

• природні та необхідні;

• природні, але не необхідні;

• протиприродні.

   Усі відомі класифікації потреб відрізняються одна від одної, адже потреби завжди були і залишаються змінними, водночас залежать від того, кого вони стосуються — окремої людини чи суспільства. Задовольнити як первинні, так і вторинні потреби людина може лише через певні дії — роботу. Поведінка людини в суспільстві є наслідком складного поєднання взаємодії потреб, інтересів і цілей.   Принцип науковості. Одна з головних вимог до управління — забезпечення безперервності науково-технічного прогресу з метою підтримання на сучасному рівні технологічного базису виробництва, якому мають відповідати прогресивні методи організації праці. Впровадження нової техніки і технології не повинно запізнюватися в часі, а цьому має сприяти своєчасна підготовка і перепідготовка (а у разі потреби й перекваліфікація) працівників і спеціалістів.

   Принцип планомірності. У господарському механізмі важливою складовою є планування як конкретна форма реалізації об’єктивної необхідності узгодженого та збалансованого розвитку усіх галузей та регіонів господарства, усіх сфер суспільного відтворення. В управлінській науці науковість планування і прогнозування має ґрунтуватися на новітніх досягненнях природничих, технічних та економічних наук. У планово-прогнозній системі необхідний тісний зв’язок загальногосподарського, міжгалузевого, галузевого і регіонального підходів. Особлива увага має приділятися проблемі взаємозв’язку функціонування виробничих і ринкових структур.

   Іноді планування пов’язують тільки з централізованою системою господарства, вважаючи, що в ринковій економіці воно відсутнє. Однак це не так.

   Як засвідчує світовий досвід, у ринковій економіці кожний суб’єкт господарювання вправі самостійно розробляти свій план дій, тобто здійснювати самопланування, яке може бути як коротко-, так і довготерміновим (5–15 років). Складають і загальногосподарські плани, які мають не директивний, а, швидше, рекомендаційний характер.

   Планування — це один із способів, з допомогою якого керівництво забезпечує єдиний напрям зусиль усіх працівників підприємства для досягнення загальних цілей.

   Завдання планування полягають у визначенні таких стратегічних моментів:

• становища фірми в певний момент часу;

• напрямів її виробничої та збутової діяльності;

• конкурентної та ринкової стратегії.

  Під стратегічним плануванням розуміють управлінський процес розробки специфічних стратегій, що сприяють досягненню фірмою цілей господарської діяльності.

   Прогнозування — це наукове передбачення руху подій, побудова моделі економічних процесів, які мають відбутися у майбутньому. Прогнозування необхідне як одна з початкових стадій управління, що визначає шлях до кінцевої мети. Прогнози, як правило, будуються в кількох варіантах, щоб вивчити різні підходи та вибрати найкращий з них.

   Принцип матеріального і морального стимулювання. Управління виробництвом — це управління людьми. Тому науково обґрунтована система стимулювання праці, вирішення соціальних проблем, широка участь колективу в управлінні, матеріальне і моральне заохочення — це важливі чинники ефективності управління.

   Принцип використання економічних методів. Прогрес в управлінні залежить від рішучого переходу до економічних методів при аналізі, виробленні рішень та їх практичному виконанні в господарській системі. Зволікання державних керівних органів у цій сфері гальмує ринкові трансформації.

    Принцип поєднання галузевого і територіального підходів. Будь-яке виробництво здійснюється на відповідній території, тому управління слід здійснювати з урахуванням галузевих і територіальних інтересів

    Принцип соціальності рішень має враховуватися в управлінських рішеннях усіх гілок влади та керівних органів за сучасних умов розбудови державності та зміцнення демократичних свобод в Україні. Демократизація суспільного життя дала значний поштовх до соціально-політичної активності працівників різних галузей, вчителів, медичних працівників та інших категорій населення, дала їм можливість стати реальними господарями виробництва. Проте цей процес поряд з активізацією висвітлив приховані відмінності інтересів, суперечності між адміністрацією регіонів і підприємств та працюючими на них, між колективами підприємств і міністерствами та відомствами. Внаслідок цього щороку виникають трудові кризові ситуації (переважно через несвоєчасну виплату заробітної плати). Виникає необхідність, з одного боку, формування нової моделі мотиваційної поведінки працівників різних сфер економіки, а з іншого — відповідні управлінські органи мають більш глибоко враховувати у своїй практичній діяльності весь спектр соціально-економічних, колективних та індивідуальних потреб.

       Існують різні визначення функцій управління, в яких їх характеризують як вид роботи, обов’язковість, сферу діяльності. Наприклад, у математиці функція — це залежна перемінна величина, яка змінюється зі зміною другої величини, що називається аргументом; у психології — це результат складної рефлекторної діяльності. Ці визначення дають можливість виділити головне: функція — це вид діяльності, змінна величина, що залежить від другої величини у розв’язанні поставленого завдання.

   Під функціями управління розуміють певні види управлінської діяльності, їх взаємодію із зовнішнім середовищем. Особливість функції управління виявляється передусім у предметі праці (інформації), засобах праці (оргтехніка, ЕОМ), у зв’язках між людьми в процесі спільної праці та в результаті управлінської праці — виробленому рішенні.

   За загальними ознаками визначають дві основні групи функцій управління — загальні та конкретні.

   Загальні функції управління — функції, що визначають вид управлінської діяльності незалежно від місця її вияву, тобто від виду організації, характеру діяльності, масштабів тощо. Цей термін загальноприйнятий. До загальних функцій управління належать такі:

   Економічний аналіз і планування. Цей вид діяльності спрямований на визначення поточного і перспективного розвитку економіки. Економічний аналіз займається вивченням економічних процесів, виявленням нових тенденцій розвитку. Він має передувати прийняттю управлінських рішень, обґрунтовувати їх. До функцій планування зараховують розробку стратегій для досягнення поставлених цілей, прогнозних та короткотермінових програм, економічної політики і заходів, виконанням яких досягаються кінцеві результати.

   Організація. Вид управлінської діяльності, спрямований на створення та налагоджування виробничих і управлінських відносин у процесі виконання планів і взаємодії із зовнішнім середовищем. Це означає координацію спільних дій людей у процесі досягнення таких цілей: а) забезпечення динамічної рівноваги між системами управління в процесі виробництва і реалізації створеного продукту; б) встановлення взаємозв’язків між управлінськими, виробничими та ринковими структурами; в) організація скоординованих дій управлінських підсистем на всіх рівнях господарської діяльності.

   Організаційне рішення — це вибір, який має зробити керівник, щоб виконати обов’язки, які обумовлені його посадою. Мета організаційного рішення — забезпечення руху до досягнення поставленого перед підприємством (фірмою) завдання.

   Виробничий процес здійснюється перш за все людьми, тому одним із найважливіших завдань керівника (менеджера) є організація роботи з людьми, виробничим персоналом. Ця робота полягає у прийомі людини на роботу, видачі розпоряджень та їх виконанні.

    Регулювання. Цей вид діяльності спрямований на збереження динамічної усталеності соціально-економічного розвитку, удосконалення зв’язків між суб’єктами і об’єктами управління. Зміст цієї функції виявляється також у врахуванні усіх змін та відхилень у виробничій та соціальній сферах у процесі прогресивного розвитку продуктивних сил.

   Функція обліку. Найважливішим ресурсом в управлінні є інформація. Вона має всеохоплюючий характер, тому управління стосується та, що характеризує навколишнє середовище та діяльність підприємств, фірм, галузей виробництва, регіонів. Джерелом такої інформації є зібрані, систематизовані, зареєстровані та збережені дані. Їх називають банком даних.

   Облікова діяльність визначає стан та динамічні зміни в економічній системі, дає можливість здійснювати необхідний аналіз даних у процесі планування та здійснення управлінських функцій у масштабі всього народного господарства, а також на галузевому і територіальному рівнях, забезпечувати систему управління необхідним ресурсом — інформацією.

   Стимулювання. У цій функції поєднуються два аспекти однієї дії: мотивація (спонукання) до праці (діяльності) та стимулювання. Існують різні трактування цих понять. За визначенням М. Мескона, мотивація — це процес спонукання себе та інших до діяльності з метою досягнення особистих чи інших цілей.

   Завдання мотивації полягає в тому, щоб наймані працівники виконали роботу відповідно до визначених обов’язків і плану.

   Стимулювання розглядають як процес розподілу матеріальних і духовних цінностей залежно від кількості та якості витраченої праці. При цьому вважається, що стимулювання як управлінська функція має не тільки заохочувальну (премії, нагороди, пільги тощо), а й каральну дію (стягнення, позбавлення премії, догана, пониження по службі або звільнення з роботи). Ще в стародавні часи було застосовано метод “батога і пряника”, або, як описано в античних міфах, — нагорода перед очима і меч над головою.

   Функцію стимулювання слід розглядати як вид діяльності, що пов’язує функцію організації з функцією регулювання. Залежно від отриманих результатів можуть застосовуватися стимулюючі дії: або додаткова винагорода, або каральні санкції. В цьому поєднуються можливості продуктивної й творчої праці та особистої чи колективної відповідальності.

   Контрольна функція. Найкращі плани і програми, організація їх виконання ще не гарантують ефективного досягнення результату. Здійснення їх залежить від численних внутрішніх та зовнішніх чинників. Люди та управлінські органи припускаються помилок, недобросовісності на усіх стадіях; в обліку, аналізі, плануванні, виконанні. Якщо своєчасно ці порушення не виявити, можуть виникнути негативні і навіть кризові ситуації.

   Порівняння реально досягнутих результатів із запланованими дає можливість визначити, в чому підприємство (фірма) або галузь виробництва досягла успіхів, а де має невдачу. У книзі китайської мудрості (“Книзі перемін”) ще три тисячі років тому було написано: “Коли розумна людина бачить, чому вона досягла успіху, то вона робить так знову. Коли вона бачить свої помилки, вона не повторює їх”. Ці слова розкривають зміст функції контролю.

    Основна вимога до контролю — його ефективність, забезпечення за його допомогою максимального виконання поставлених перед підприємством (фірмою) завдань. Він проводиться не для того, щоб зібрати інформацію, а проаналізувати її, виявити причини відхилень від установлених стандартів, ліквідувати слабкі ланки у виробництві.

   Розглянуті загальні функції управління взаємодіють між собою і здійснення їх виявляється тільки через завдання управління та конкретні функції управління. До них відносять такі функції:

• розвиток виробництва (планування, розробка продукції, саме виробництво);

• управління науково-технічним прогресом;

• управління кредитно-фінансовими операціями;

• комерційну та рекламну (збут продукції, постачання сировиною та комплектуючими виробами, маркетинг);

• управління кадрами, підготовка та підвищення кваліфікації працівників;

• юридичне забезпечення.

3. Менеджмент і сучасна система організації виробництва

    Будь-яке підприємство, велике чи мале, як і економіка в цілому, не може успішно функціонувати, якщо хтось не буде цілеспрямовано і погоджено координувати зусилля всіх працівників. Спрямовувати і контролювати дії трудового колективу необхідно скрізь, де виробництво ведеться спільно, має суспільний характер. У процесі управління люди аналізують підсумки минулої діяльності й складають прогноз на майбутнє, розробляють стратегію і тактику своєї діяльності у виробничій та ринковій сферах.

   Форми і методи управління, структура органів управління підприємством (фірмою) істотно залежать від форми його власності, розмірів і напряму діяльності. Проте в управлінні будь-яким господарським об’єктом існують загальні риси, на які ми і звернемо увагу.

   Кожне підприємство (фірма), незалежно від того, яку продукцію воно випускає, має такі диференційовані види управління:

• управління виробничим процесом;

• управління робочою силою, засобами виробництва, матеріальними і фінансовими ресурсами, інформацією;

• управління постачанням ресурсів та збутом готової продукції;

• управління якістю продукції, що у свою чергу, вимагає управління технологією. Це означає, що всі стадії виробничого процесу на кожному підприємстві, всі етапи виготовлення продукту та його реалізації на ринку потребують і відповідного виду управління.

   Сукупність усіх видів і форм управління підприємством або фірмою в зарубіжній практиці називають менеджментом.

   У спрощеному тлумаченні менеджмент — це вміння добиватися поставлених цілей, використовуючи працю, інтелект, мотиви поведінки інших людей.

   Терміни “управління” і “менеджмент” часто вживають як синоніми, проте вони не тотожні. Управління є поняттям більш загальним порівняно з менеджментом. Менеджмент у науковому плані означає систему стратегій, принципів, методів, засобів, функцій і форм управління з метою підвищення ефективності виробництва і збільшення прибутку; в практичному розумінні — це саме управління виробництвом, його обслуговування.

   В останньому випадку менеджмент виступає як професія, що потребує відповідної базової освіти і вагомого практичного досвіду.

   Усі системи менеджменту поділяють на кілька типів, тобто їх можна класифікувати. Назвемо основні з них.

   Концептуальні та емпіричні. Концептуальні (аналітичні) системи пов’язані з побудовою теоретичних моделей, їхніми складовими елементами є ідеї. У практичній сфері вони існують у формах теоретичних розробок, планів, програм, системи аналізу тощо. Емпіричні системи ґрунтуються на концептуальних системах і, таким чином, є їх втіленням на практиці через дію людей, використання засобів виробництва, різного роду фізичних об’єктів.

   Природні та штучні. Природні пов’язані з навколишнім світом (екологія, енергетична система тощо). Штучні системи створено людьми, наприклад: меліоративна система, дослідження космосу і багато інших.

   Організаційні й технічні системи. Організаційні системи пов’язані з діяльністю людей, суспільства. Їх часто ще називають “соціально-економічною системою”. В таких системах основу складають виробничі відносини між фізичними і юридичними особами. Технічні системи охоплюють крім технічних елементів ще й відносини на зразок “людина – машина”.

   Відкриті й закриті системи. Відкритими є такі системи, які взаємодіють з навколишнім середовищем. До них відносять усі підприємства, фірми, компанії, функціонування яких неможливе без взаємозв’язку із зовнішнім середовищем. Закриті системи мають обмежені відносини з навколишнім середовищем, що спричинено специфічними умовами діяльності, наприклад, проведенням спеціальних наукових досліджень чи експериментів.

   Визначення різних типів систем дає можливість дати загальну характеристику організації: будь-яка організація являє собою систему, яка може підлягати аналізу, бути побудованою у такий спосіб, щоб її управління здійснювалося на основі оптимальних рішень. Тому у складі кожної системи розрізняють дві тісно взаємодіючі підсистеми:

• перша — та, яка управляє (хто управляє);

• друга — ким або чим управляють.

    Відповідними їм за змістом є поняття “суб’єкт управління” і “об’єкт управління”.

    Суб’єкт і об’єкт управління взаємодіють за допомогою каналів зв’язку, якими проходять потоки інформації, що мають взаємний вплив на функціонування організації (підприємства, фірми). Прямий і зворотний зв’язок між апаратом управління, що приймає управлінські рішення, і реакцією об’єкта, який має їх виконувати та втілювати у виробничий процес, є стрижнем менеджменту. Саме у такий спосіб здійснюється зв’язок між “входом” (цілями, нормами, ресурсами) і “виходом” системи (досягнутий результат).

   Вхід системи означає потоки ресурсів, що надходять до об’єкта управління, і потоки інформації, які забезпечують виробничі й технологічні процеси.

   Вихід системи представлений двома результатами: 1) управлінськими рішеннями, які є наслідком обробки інформації; 2) корисними результатами процесу виробництва — готовою продукцією, послугами, впровадженням нової технології.

   Постає питання: за якими можна зробити висновок про успішну діяльність організації? У роботі М. Мескона та інших авторів “Основи менеджменту” наведено такі параметри за якими можна зробити висновок про успішну діяльність організації.

1. Виживання. Вимагає врахування внутрішніх і зовнішніх обставин з метою коригування визначеної мети для досягнення позитивних результатів.

2. Результативність і ефективність. Забезпечити виживання протягом тривалого часу можливо, якщо функціонування організації буде результативним та ефективним. На думку дослідника Пітера Друкера, результативність є наслідком того, що “робляться потрібні речі”, а ефективність є результатом того, що ці речі “робляться правильно”. І перше, і друге однаково важливо у менеджменті.

3. Продуктивність. Відносну ефективність організації можна вважати наслідком продуктивності. Будь-яка продуктивність визначається кількістю одиниць на виході до кількості одиниць на вході (згадаємо, що продуктивність праці визначається кількістю виробів, виготовлених за одиницю часу). Якщо підприємство або фірма збільшує обсяг реалізації товару і через це збільшує прибуток, не витрачаючи при цьому додаткових засобів, то воно підвищує свою продуктивність. Досягнення цих показників організацією є результатом поєднання управлінської та виробничої діяльності.

   Ставлення до управління як до професії, що ґрунтується на різноманітних досягненнях міждисциплінарних сучасних наукових і практичних знань, має посісти чільне місце в концепції ринкової економіки. Ринкова економіка, заснована на конкуренції, свободі виробників, а не на ієрархічному підпорядкуванні господарських процесів волі центру, потребує ніяк не менше, а навіть більше менеджерів, ніж попередня система. Однак ці менеджери мають бути зовсім іншими, ніж раніше, володіти принципово новими якостями.

   Менеджер — професійний управляючий, який має спеціальну підготовку і здійснює менеджмент, тобто управління підприємством, фірмою, корпорацією тощо. Практика засвідчує, що менеджер — це досвідчений керівник у сфері організації й управління, який володіє знаннями в багатьох галузях, включаючи економіку, бізнес, соціальну психологію тощо.

   Не будучи власниками, менеджери мають реальну владу в управлінні виробництвом. Вони здійснюють управління господарством ринкового типу. На початку становлення індустріального суспільства менеджери були виконавцями волі власників капіталу, здійснюючи управління об’єктами в їхніх інтересах. Із розвитком виробництва і професіоналізації кадрів управлінська діяльність стає самостійною функцією. Вона набуває атрибутів первинності щодо власника капіталу. Особливо зросла роль менеджера в умовах корпоративної економіки, де він набув самостійності й незалежності від власника капіталу.

   Деякі спеціалісти в галузі управління зробили спробу визначити, якими навичками та здібностями має володіти сучасний менеджер та менеджер найближчого майбутнього. Однак відповісти однозначно на це питання неможливо. Для цього треба дослідити численні політичні, соціальні, економічні та психологічні чинники, які діють у розвинених країнах, а також передбачити майбутні зрушення в економіці та суспільстві.

   Якщо узагальнити і згрупувати ці чинники, то в найближчому майбутньому на управлінську діяльність впливатимуть такі чинники:

• зростаючі масштаби соціально-економічних змін у світогосподарській системі, а отже, і у відносинах між державами;

• загострення проблеми ресурсів економічного розвитку (енергетичних, сировинних, трудових);

• постійна боротьба за ринки збуту, загострення конкуренції у сфері реалізації продукції. Звідси випливають проблеми асортименту, якості, конкурентоспроможності продукції на світових ринках;

• нові наукові й технологічні досягнення потребуватимуть освоєння нових навичок і підходів до управління виробництвом, щоб запобігти власному “застарінню”;

• зростання витрат і труднощів, пов’язаних із використанням найманих працівників тощо.

   Ускладнення багатьох виробничих, соціальних, науково-технічних, економічних, юридичних і психологічних процесів потребує від менеджера передусім уміння ефективно управляти собою і своїм часом, виявляти свої здібності та знання, чітко визначати цілі діяльності, постійно дбати про своє професійне зростання, вирішувати проблеми швидко та ефективно, гнучко реагувати на зміну ситуації, уміло використовувати людські ресурси та сучасні управлінські методи.

   Більшість західних фірм ставить такі вимоги до менеджера:

• вміти проводити чітко визначену стратегічну і тактичну політику фірми;

• забезпечувати персонал необхідною інформацією, зміцнювати дух ініціативи, творчості й новаторства;

• допомагати співробітникам, беручи активну участь у вирішенні виробничих завдань, захищати перед вищими керівниками інтереси підлеглих;

• підтримувати нововведення і передові ідеї;

• керувати чітко, логічно, адже підлеглим необхідні точні розпорядження, а не “розмиті” вказівки;

• об’єктивно стимулювати підлеглих за хорошу роботу, менше критикувати їх за невдачі; винагорода має залежати лише від якості праці, а не від посади працівника або особистих симпатій;

• здійснювати контроль за діяльністю працівників на кожному етапі роботи;

• знати фінансові операції та правильно їх оформляти;

• уміло добирати кадри;

• мати високі моральні якості, адже більшість людей бажають працювати з керівником, якого можна поважати. Менеджер повинен бути чесним і уважним до кожного працівника.

   Незалежно від рівня управління менеджери підприємства (фірми) повинні володіти професійними навичками і розвивати їх. Навички — це здібність або кваліфікація, вміння виконувати певне завдання. Навичкам управління можна навчитися або розвивати їх у собі. Вважають, що для успішного управління особливо важливі такі навички: концептуальні, аналітичні, технічні, вміння працювати з комп’ютером, вміння приймати рішення, комунікабельність.

Концептуальні навички — це здатність бачити загальну складну картину всієї організації, розуміти взаємозв’язок різних складових частин підприємства (фірми) і адекватно оцінювати внесок кожної служби в загальну діяльність підприємства. Аналітичні навички означають уміння аналізувати результати виробництва, знаходити шляхи, методи для їх поліпшення.

Технічні навички — вміння використовувати для виконання робіт сучасну техніку, технологію, ресурси.

 Вміння працювати з комп’ютером підвищує ефективність роботи менеджера. Особливо ефективний комп’ютер для прийняття рішень, забезпечуючи необхідний обсяг інформації. За допомогою відповідних програм менеджер може опрацювати її й відшукати варіанти рішень.

Вміння приймати рішення дає змогу вибрати одне правильне рішення з кількох можливих. Воно залежить від аналітичних здібностей керівника, його ерудиції. Якщо їх немає, а інтелект низький, рішення буде неефективним.

Комунікабельність (уміння спілкуватися) необхідна менеджеру для того, щоб легко вступати в контакти з людьми, спілкуватися з ними, знаходити спільну мову. Це забезпечує створення атмосфери довіри і співробітництва, сприяє процвітанню фірми.

    Поєднання всіх цих навичок при розробці програм  діяльності підприємства або фірми дає можливість менеджеру впевнено прогнозувати його функціонування на 10 і більше років наперед.

   Відомі англійські консультанти з управління М. Вудкок і Д. Френсіс у своїй книзі “Розкріпачений менеджер. Для керівника-практика” дають “портрет” менеджера. На їхню думку, він повинен володіти одинадцятьма основними навичками і здібностями, які забезпечують ефективне управління. Водночас вони характеризують одинадцять потенційних обмежень, які заважають ефективній роботі.

   Здібності, що забезпечують ефективне управління:

1. Здатність управляти собою. Робота управління складна, сповнена хвилювань, а часто і стресів. Кожен менеджер повинен навчитися поводитися з самим собою як із унікальним і цінним ресурсом, щоб постійно підтримувати свою продуктивність. 2. Виважені особисті цінності. Від менеджерів щодня чекають прийняття рішень, що ґрунтуються на особистих здібностях і принципах. Сучасна концепція успішного управління зорієнтована на такі цінності, як ефективність, реалізація потенціалу працівника, готовність до нововведень.

2. Чіткі особисті цілі. Менеджери, які мають чітко визначені цілі, успішно впливають на хід свого ділового та особистого життя, можуть впевнено і рішуче приймати необхідні рішення.

3. Постійне особисте зростання. Менеджери можуть домогтися успіху тільки тоді, коли дбають про самовдосконалення, збагачення своїх знань, узагальнення досвіду у своїй справі.

4. Вміння вирішувати проблеми. Кваліфіковане вирішення проблеми саме по собі є очевидним управлінським умінням. Воно дає змогу енергійно давати поради щодо розв’язання конкретних завдань, обробки інформації, планування і контролю. 6. Винахідливість і здатність до новацій. Менеджер має бути надзвичайно чутливим до новацій, творчо ставитися до нових ідей і винаходів, підтримувати перспективні і стимулювати тих, хто їх подає.

5. Здатність впливати на оточення. Керівникам постійно необхідно впливати на тих, хто їм не підлеглий. Цього потребує вирішення багатьох проблем, пов’язаних із функціонуванням фірми.

6. Знання сучасних управлінських підходів. Менеджери повинні постійно давати оцінку того, як вони управляють іншими, яка ефективність їхніх дій.

7. Здатність керувати. Для ефективного управління виробництвом і людьми потрібно багато спеціальних знань, які дають можливість добиватися практичних результатів від своїх підлеглих.

8. Уміння навчати. Майже кожний менеджер виступає в ролі наставника, прагнучи підвищення професійного рівня працівників.

9. Здатність формувати і розвивати ефективні робочі групи. Для того щоб досягти успіху, менеджер повинен вміти згуртувати працівників у кваліфікований і результативний колектив.

Потенційні обмеження:

1. Невміння володіти собою. Коли керівник занадто хвилюється, втрачає самовладання, тоді поглинається не тільки його енергія, а й здоров’я. Той керівник, який не вміє правильно “розряджатися”, не використовує свій робочий час і енергію доцільно, нездатний долати стреси, не вміє управляти собою.

2. “Розмиті” особисті цінності. Менеджери, особисті принципи яких є нечіткими або нестійкими, чи не відповідають часу, обставинам, обмежені “розмитістю” особистих цінностей.

3. Нечіткі особисті цілі. Менеджери, які не можуть чітко визначити цілі або ставлять нереальні завдання, відволікають час і сили від здійснення реальних варіантів, втрачають важливі можливості.

4. Зупинений саморозвиток. Деякі менеджери не можуть подолати свої недоліки й не працюють над самовдосконаленням, уникають гострих ситуацій, виключаючи зі своєї діяльності ризик.

5. Недостатнє вміння вирішувати проблеми. Деякі менеджери не можуть методично і раціонально працювати над вирішенням проблем і домагатися якісних результатів. Їх слід кваліфікувати як таких, що не наділені достатнім умінням вирішувати проблеми.

6. Відсутність творчого підходу. Менеджери з недостатньо розвиненим творчим підходом до новацій рідко продукують власні ідеї, нездатні оцінити нововведення інших, сприяти творчій атмосфері. У таких менеджерів відсутній творчий підхід до справи.

7. Нездатність впливати на людей. Є менеджери, нездатні особисто впливати на людей, від яких необхідні підтримка або участь у вирішенні справи. Керівник, який недостатньо наполегливий, не досягає взаєморозуміння з іншими працівниками, у якого не розвинене вміння виражати свої думки і слухати інших, не вміє впливати на людей.

8. Недостатнє розуміння особливостей управлінської праці. Керівники, які не здатні вивчити власні управлінські підходи і не можуть зацікавити своїх підлеглих, не розуміють суті управлінської праці.

9. Недостатні навички керівництва. Недостатність навичок керівництва призводить до втрат робочого часу. Люди почувають себе невдоволеними, працюють гірше, ніж можуть. Це негативно впливає на організацію праці та моральний клімат у колективі.

10. Невміння навчати. Менеджер, який не розвиває вміння допомагати підлеглим у самовдосконаленні, формально ставиться до їхньої освіти, не може навчати.

11. Низька здатність формувати колектив. Якщо в колективі не створюються умови для сприятливого клімату або формування ефективного робочого клімату, це означає, що його менеджер не наділений умінням сформувати дієздатну групу (колектив).

   Отже, менеджмент слід розглядати як елемент сучасної людської культури, яка включає в себе історію, традиції, концепції, інституції, практику, спрямовані на управління людською діяльністю.

Контрольні питання:

1. Що таке управління?

2. Що відносять до суб’єктів і об’єктів управління?

3. У чому полягає наукова сутність менеджменту?

4. Які основні функції менеджменту?

5. Хто такий менеджер? Назвіть професійні навички, якими він має володіти, та функції, які повинен виконувати.

Урок7

Основи маркетингу

План

    1.Принципи маркетингу

    2. Структура маркетингу

    3.Види маркетингової діяльності

   4. Служба маркетингу на підприємстві

1. Принципи маркетингу

    Ринкова економіка, менеджмент і маркетинг — органічно поєднані поняття. Процеси організації та управління в умовах ринку потребують вирішення двох проблем. Перша — всебічне вивчення споживчого попиту з метою орієнтації виробництва на покупця.

   Друга — передбачення активного впливу виробництва на ринок, попит, формування потреб споживачів. Вирішення цих проблем має забезпечити маркетинг. Сьогодні він є невід’ємною складовою загальної господарської структури, одним з головних елементів цивілізованого підприємства.

   Маркетинг широко застосовується у світовій практиці. Так, у США його використовують понад 80 % фірм, витрачаючи на реалізацію його принципів до 22 % свого річного обороту, що вимірюється сотнями тисяч і мільйонів доларів. Наприклад, японські фірми перед початком досліджень і розробки нових видів продукції й технології, як правило, завжди оцінюють результати аналізу “ринкових” експертів, у тому числі маркетингових служб, щоб мати повне уявлення про місткість і динаміку ринку щодо випуску продукції. Ці заходи створюють для фірм стійку позицію серед конкурентів і забезпечують максимальні доходи, страхуючи від непередбачених втрат.

   Є багато визначень маркетингу. Походить це слово від англійського market, що означає ринок, збут. Найстисліші трактування визначають маркетинг як збутову діяльність, що полягає у просуванні товарів і послуг від виробника до споживача. Таке тлумачення наводиться у словнику ділових термінів, виданому в США інститутом Гамільтона. Аналогічне визначення знаходимо у виданні Американської асоціації маркетингу (The American marketing assotiation): “Маркетинг є здійснення різних видів господарської діяльності, що направляють товар від виробництва до споживача”. Дещо ширше це поняття тлумачиться Британським інститутом управління: “Маркетинг — це один з видів творчої управлінської діяльності, який сприяє збільшенню виробництва, торгівлі й зайнятості через виявлення запитів споживачів та організації досліджень і розробок для задоволення цих запитів; маркетинг пов’язує можливості виробництва з можливостями реалізації товарів і послуг, обґрунтовує характер, напрям і масштаби всієї роботи, необхідної для отримання прибутку в результаті продажу максимальної кількості продукції кінцевому споживачу”.

    Об’єднує ці визначення те, що вони акцентують увагу на активній позиції маркетингу стосовно споживача, задоволенні його запитів, чітко визначають мету маркетингової діяльності — отримання прибутку від максимального збуту товарів.      Найбільш лаконічно й точно поняття маркетингу виражене у “Словнику міжнародних фінансових, валютних і біржових термінів”: “Маркетинг — комплексна система організації виробництва та збуту продукції, орієнтована на задоволення потреб і отримання прибутку на ґрунті дослідження й прогнозування ринку”.

   Іншими словами, сутність маркетингу полягає у виробництві тільки таких товарів і в такому обсязі, що потрібні покупцю, які можна повністю продати і забезпечити при цьому максимальний прибуток.

   Отже, маркетинг, як і будь-яка система, охоплює ряд аспектів, які розкривають його зміст:

   по-перше, це комплекс функцій підприємства (фірми) щодо організації збуту продукції;

   по-друге, він відбиває взаємовідносини з покупцями, поведінку підприємства на ринку, систему заходів для активного впливу на ринок;

   по-третє, виступає формою конкурентної боротьби;

   по-четверте, маркетинг дає можливість виявити запити споживачів на ринку, організувати виробництво необхідної продукції, забезпечити безперебійний рух товарів до споживачів;

   по-п’яте, він має забезпечити стійке зростання прибутку підприємства (фірми). Залежно від ринків збуту, вироблюваної продукції, маркетинг поділяють на внутрішній та міжнародний, маркетинг споживчих товарів, засобів виробництва і послуг. Водночас будь-яка система маркетингу включає три основні моменти: 1) вивчення ринків збуту; 2) аналіз діяльності підприємства; 3) вироблення і реалізацію політики маркетингу.

   Реалізується маркетинг за допомогою комплексних програм, які включають заходи щодо поліпшення якості товару, цінової політики, формування попиту, стимулювання збуту і реклами, організації технічного сервісу та розширення асортименту пропонованих послуг.

   В економічній літературі розглядають такі основні концепції маркетингової діяльності.

    Виробнича концепція: за умов високого попиту на товари і активної їх реалізації за доступною ціною підприємець має зосередити зусилля на вдосконаленні виробництва, зниженні собівартості продукції та підвищенні ефективної системи розподілу. Застосування цієї концепції доцільне у двох випадках: перший — коли попит перевищує пропозицію і необхідно сконцентрувати увагу на збільшенні виробництва, другий — коли собівартість продукції дуже висока і її необхідно знизити.

   Продуктова концепція: найбільшим є попит на товари найвищої якості, з кращими експлуатаційними та іншими властивостями. Тому доцільна орієнтація на товари чи послуги, які за своїми технічними та експлуатаційними якостями переважають аналоги.

   Комерційна концепція: збільшення обсягів продажу товарів та послуг неможливе без значних зусиль у процесі просування їх до ринку та збуту. Тому пропонується ширше використовувати рекламу і можливості торговельної мережі.

   Традиційна концепція: мета маркетингу полягає у пізнанні клієнта і його потреб, для того щоб товар або послуга найточніше відповідали його запитам. Сутність концепції виражає формула: “Знайдіть потреби і задовольніть їх, тоді товар або послуга продаватимуть себе самі”.

   Американський маркетолог Т. Левітт так пояснює різницю між комерційною і традиційною концепціями: “Традиційні зусилля щодо збуту — це зосередженість на потребах споживача. Комерційні зусилля щодо збуту — це турбота про потреби продавця у перетворенні його товару на готівку, а маркетинг — турбота про задоволення потреб клієнта за допомогою товару і низки чинників, пов’язаних зі створенням, поставкою, й, нарешті, споживанням цього товару”.

   Соціально-етична концепція: поєднання трьох чинників: прибутку фірми, задоволення споживчих потреб та інтересів суспільства. Виражає пріоритет загальнолюдських цінностей над вузьковідомчими інтересами.

   Основними функціями системи маркетингу є взаємопов’язаний комплекс дій, що включає:

• аналіз внутрішнього і зовнішнього середовища, в якому функціонує підприємство або фірма;

• комплексне вивчення ринку, потреб споживачів, конкурентів, товарного асортименту;

• планування виробництва товару, формування попиту і стимулювання збуту;

• формування і реалізація цінової політики;

• інформаційне забезпечення маркетингу;

• управління маркетингом (реалізація і контроль маркетингових заходів);

• розробку та реалізацію маркетингових програм.

Реалізація функцій маркетингу відбувається згідно з певними принципами. Принципи маркетингу — це основні його риси, що розкривають сутність маркетингової діяльності та визначають шляхи ефективного досягнення її цілей. Основні принципи маркетингу:

• організація маркетингової діяльності на основі точного знання потреб покупців, ринкової ситуації та реальних можливостей підприємства або фірми;

• найповніше задоволення потреб покупців і пристосування виробництва до інших вимог;

• ефективна реалізація продукції та послуг на ринках у запланованих обсягах і в намічені терміни;

• вивчення діяльності конкурентів, їхніх товарів, ринкової стратегії і тактики;

• планування і здійснення збутових операцій;

• забезпечення довготермінової результативності (прибутковості) виробничо-комерційної діяльності підприємства (фірми);

• визначення і формування нових цілей маркетингової діяльності у міру досягнення поставлених раніше, виправлення помилок.

   Ці принципи становлять організаційну основу маркетингу, а також мають забезпечити надійну, достовірну інформацію про ринок, структуру і динаміку попиту, смаки і побажання споживачів, виробництво такого товарного асортименту, який найбільшою мірою відповідає наявному й перспективному попиту, забезпечує найсприятливіші умови реалізації продукції.

   Як уже зазначалося, однією з функцій маркетингу є розробка і реалізація маркетингових програм.

   Маркетингові програми — системи взаємопов’язаних заходів, що визначають дії підприємства (фірми) (виробника чи експортера) на заданий період.

   Програми маркетингу поділяють на коротко- та довготермінові. Короткотермінові програми маркетингу передбачають деталізацію і конкретизацію маркетингових заходів підприємства, довготермінові — охоплюють заходи, розраховані на тривалий період згідно з прийнятою стратегією.

   Єдина програма маркетингу — це взаємопов’язана система щодо окремих ринків і груп однорідної продукції, що слугує основою для розробки планів науково-дослідних та експериментально-конструкторських робіт, виробництва, збуту, сервісу.

   Програма маркетингу формується на основі комплексного дослідження ринку, вивчення запитів покупців, визначення стратегії й тактики маркетингу. Це база, яка забезпечує взаємодію комерційних і збутових служб підприємства з дослідницькими, конструкторськими та виробничими підрозділами.

   На підприємствах або фірмах розвинених країн діють маркетингові служби — спеціальні підрозділи, що будують свою діяльність на принципах і програмах маркетингу. Основні завдання маркетингової служби полягають у комплексному вивченні ринку, забезпеченні стійкої реалізації товару, ринкової орієнтації виробництва тощо.

2. Структура маркетингу

   Використовують такі структури маркетингу: функціональні, за видами продукції, за ринками, за географічними напрямами зв’язків тощо. Діяльність маркетингової служби підприємства поєднує комплексні роботи економічного, валютно-фінансового, плануючого, техніко-виробничого, збутового і дослідницького характеру, що потребує високої економічної та практичної підготовки персоналу цієї служби.

   Продукт (послуги). У цьому разі основна увага приділяється товару, його якісній характеристиці, особливо якщо йдеться про новий, технічно досконалий виріб. Якщо товар тільки-но з’являється на ринку, можливі дві ситуації: перша — загроза можливого несприйняття товару, що потребує значних змін у маркетинговій політиці (додатковій рекламі), друга — товар не реалізується через високу ціну, а зниження її означає для виробника перевищення витрат над прибутком (подібні випадки трапляються під час конверсії, коли прості агрегати комплектуються такою високоточною електронною “начинкою”, що вони себе не окуповують).

   Кожен продукт “живе” на ринку певний час і рано чи пізно витісняється іншим, досконалішим. Час “життя” продукту називають життєвим циклом. Він має кілька стадій.

 Перша стадія — вихід продукту на ринок. Цей процес пов’язаний зі значними збитками в початковий період освоєння виробництва і організації маркетингу. Друга стадія супроводжується зростанням обсягів продажу, прибутку підприємства (фірми), зменшуються витрати на маркетинг.

Третя стадія характеризується найбільшим обсягом виробництва і збуту продукту і є найефективнішою.

Четверта стадія пов’язана з насиченням ринку продукцією, поступовим зниженням обсягів продажу, збільшенням витрат на маркетинг.

П’ята стадія супроводжується подальшим зниженням обсягів продажу і, як наслідок, скороченням виробництва, зростанням маркетингових витрат. Ця стадія завершує життєвий цикл продукту.

   Звичайно, що “життя” іншого продукту (модернізованого або створеного з новими властивостями) залежить від маркетингової служби, що контролює асортимент виробництва. Як правило, підхід до визначення асортименту має бути комплексним і включати такі процедури:

• оцінку поточних, перспективних потреб споживачів, сфер застосування певної продукції;

• оцінку подібних товарів фірм-конкурентів;

• оцінку реакції покупця на цю продукцію;

• побудову графіка поповнення асортименту;

• можливість модифікаційних змін у процесі виробництва;

• аналіз динаміки цін, собівартості та рентабельності продукції.

Збут. Відправною точкою будь-яких маркетингових дій є вивчення ринку. При цьому застосовують стратегію і тактику маркетингу.

   Стратегія маркетингу означає формування і реалізацію цілей та завдань підприємства (виробника чи експортера) щодо кожного окремого ринку (сегменту ринку) і кожного товару на певний період часу відповідно до ринкової кон’юнктури та можливостей підприємства. Вона розробляється на основі досліджень і прогнозування кон’юнктури товарного ринку, вивчення товарів, покупців, конкурентів та інших складових ринкового господарства.

   Тактика маркетингу передбачає формування та реалізацію завдань підприємства (фірми) на кожному ринку і щодо кожного товару на конкретний короткий період часу на основі розробленої стратегії маркетингу й оцінки поточної ринкової ситуації. В цілому тактика маркетингу має забезпечити стійкий рівень прибутку, активну поведінку комерційних служб, швидке реагування на зміну ринкової ситуації, ініціативність працівників підприємства.

   Кожне підприємство або фірма, що досягли певних успіхів на початковій стадії, переходять згідно зі стратегією маркетингу до наступного етапу, коли на основі вивчення та оцінки ринку постає питання його сегментації (поділу) відповідно до особливостей попиту.

   Сегментацію ринку здійснюють за різними критеріями: географічним, національним, конкретно-історичним, кліматичним тощо. Кожний сегмент ринку характеризується своїми потребами, процесом закупівель, поведінкою. Тому критерії сегментації ринку поділяють на дві групи: загальні, що стосуються продукції, що продається, і ситуаційні, які належать до умов продажу та використання продукції.

   Збут продукції може бути прямим і непрямим, вузьким і широким. Прямий передбачає безпосередні зв’язки виробника і споживача, непрямий — через різноманітні посередницькі форми (скажімо, при експорті продукції можна користуватися послугами торговельних домів, іноземних закупівельних бюро, об’єднань експортерів, товариств міжнародної торгівлі тощо.

   При виборі країни збуту враховують її загальні економічні характеристики — валовий національний продукт, національний доход, інфляцію, рівень безробіття, рівень споживання, темпи економічного зростання, платіжний баланс, перспективи рухів валютних курсів, показники рівня життя, соціальні чинники.

   Вузький збут охоплює тільки фінансовий аспект — безпосередні стосунки продавця і покупця. За широкого збуту операції починаються з моменту виходу товару як готового продукту за межі цеху і тривають до передачі його покупцеві. На успішний збут впливає багато чинників. Першу групу їх становлять стимулюючі чинники: кредит, купони для закупівлі зі знижкою, знижка у разі закупівлі значної кількості товару, премії за купівлю товарів на велику суму, гарантія повернення грошей за товар, який з будь-яких причин не сподобався покупцеві тощо. Другу групу становлять чинники морального та матеріального стимулювання персоналу (посередників, продавця), які мають ефективно впливати на інтенсивну збутову роботу.

   Просування продукту — також важлива ланка внутрішнього маркетингового середовища. Це поняття охоплює такі компоненти, як дизайн товару, його товарна марка, реклама, допродажне обслуговування (розповсюдження каталогів, допродажне комп’ютерне обслуговування тощо). Ефективний збут, реклама і просування товарів мають суворо координуватися системою маркетингу.

   Для просування продукції на ринку слід не тільки вивчати механізм попиту і конкуренції, а й враховувати загальну ситуацію на ринку, можливі структурні зрушення та зміни в галузі.

   Ціни. В економічній літературі визначено п’ять методів ціноутворення, залежно від завдань підприємства.

1. 1. Розрахунок ціни за методом “середні витрати плюс прибуток”, тобто до собівартості продукції нараховуються певні надбавки. Їхні розміри можуть мати відхилення залежно від різниці вартості окремих товарів, обсягів продажу, обороту товарних запасів.

2. Розрахунок ціни на основі аналізу беззбитковості та забезпечення цільового прибутку.

3. Встановлення ціни з урахуванням високої оцінки товару покупцями.

4. Встановлення ціни на рівні існуючих поточних цін, коли фірма за основу бере ціну конкурентів.

5. Встановлення ціни на основі закритих торгів (особливо характерне для випадків боротьби фірм за державні підряди).

   Ціноутворення на нові види товарів має деякі особливості. Підприємство (фірма) може використати сім основних видів цін для успішного просування на ринку нових виробів і послуг.

1. “Зняття вершків” (skim price) тобто встановлення з самого початку високої ціни на продукт, розраховуючи на тих споживачів, які готові купити його за таку ціну.

2. Ціна проникнення продукту на ринок (penetration price) — встановлення значно нижчої ціни порівняно з тією, яка властива аналогічному товару на ринку (наприклад, південно-корейські фірми для проникнення на ринки електронної техніки, які традиційно зайняті японськими товарами, часто використовують такого роду ціни).

3. Психологічна ціна, тобто встановлення ціни на новий товар трохи нижче за яку-небудь “круглу” суму. Так, це може бути ціна 99 грн, що створює у споживача психологічне уявлення нижчої ціни (психологами також виявлено, що більший вплив на покупців мають непарні цифри цін).

4. Ціна лідера на ринку (в галузі) — встановлюється відповідно до ціни головної фірми або конкурента в галузі.

5. Ціна з покриттям витрат виробництва.

6. Ціна на нову продукцію з урахуванням фактичних витрат її виробництва і середньої норми прибутку на ринку або в галузі:

                                   S = C + R + P,

де С — фактичні витрати виробництва; R — адміністративні витрати і витрати з реалізації; Р — середня норма прибутку на цьому ринку.

   Престижна ціна — ціна на вироби дуже високої якості, яким притаманні особливі, неперевершені властивості. Як правило, такі ціни встановлюють на предмети розкоші або особливо престижні товари. Репутація престижних виробів повинна бути також бездоганною, наприклад, аспірин американської фірми “Байєр” коштує в 5 разів дорожче за звичайний аспірин завдяки кращому очищенню.

        Цінова політика маркетингу істотно впливає на просування продукції на ринок. Формується вона під впливом низки чинників: поперше, витрат виробництва, рівня корисності товару для споживачів, сили і слабкості конкурентів, мети ціноутворення; по-друге, рівень ціни має бути таким, щоб перевищувати витрати виробництва і приносити прибуток підприємству; по-третє, високі ціни на продукцію можуть бути обґрунтовані передусім їхньою високою якістю, корисністю для споживача, престижністю фірми (якщо покупець вважатиме ціни цієї фірми несправедливими, то він віддасть перевагу товарам конкурентів).

   Отже, прибутковість підприємства або фірми залежить від багатьох чинників, пов’язаних з функціонуванням як мікро-, так і макроекономіки. Всі ці чинники тісно взаємодіють між собою. Проте головна складова підвищення ефективності підприємства — це орієнтація на ринок, на попит, на задоволення потреб споживачів. У досягненні цього завдання важлива роль належить оптимально розробленій і реалізованій програмі маркетингу.

Маркетинг як функція менеджменту повинен мати управління. Управляти маркетингом — означає так побудувати системи збору інформації, ринку збуту, організації реклами, збутових операцій та обслуговування, щоб забезпечити максимальну ефективність за мінімальних витрат на маркетинг. Для цього потрібно:

• вивчити становище фірми;

• зробити прогноз подальшого розвитку фірми;

• визначити мету і реалізувати її (що потрібно зробити, щоб виправити становище); • виробити стратегію (що робити, аби досягти мети);

• визначити і реалізувати тактику та оперативний план (хто, що, коли, де);

• зібрати дані про досягнуті результати;

• оцінити результати (наскільки наблизилися до мети).

   Вибір способу дії. Саме це й становить сутність будь-якого управління, особливо маркетингом. Складність управління маркетингом полягає в тому, що більшість його завдань не можуть бути змодельовані за однією ознакою. Для їх розв’язання потрібен ряд досліджень у різних аспектах: з точки зору економіки, технології, екології, політики, психології, етики і культури. Кожний аспект визначає свої критерії у виборі оптимального рішення. Проте остаточну оцінку можна отримати при застосуванні системного аналізу, конче потрібного у маркетингу — дослідження та сегментування ринку, аналіз потреб споживача, попиту і пропозиції, вивчення причин низького попиту, неналежного рівня реклами та інших заходів щодо збуту.

3. Види маркетингової діяльності

      Залежно від ситуації на ринку, яка характеризує реальний попит на певний товар, обирають певний вид маркетингової діяльності, в межах якого вирішуються конкретні завдання управління маркетингом.

   Демаркетинг. Вид маркетингу, який застосовується у випадках, коли попит на товар або послугу значно перевищує рівень виробничих можливостей, товарні ресурси. Демаркетингова стратегія передбачає підвищення цін на товари або послуги, переключення попиту на інші товари і послуги.

   Конверсійний маркетинг пов’язаний із ситуацією, за якої всі або більшість важливих сегментів потенційного ринку відхиляють певний товар або послугу. Завданням управління маркетингом при негативному попиті є розробка такого плану, який сприятиме зародженню попиту на відповідні товари, а в перспективі — розвитку його до рівня, відповідного пропозиції товарів.

    Підтримуючий маркетинг використовують у разі найбільш сприятливої ситуації на ринку, коли рівень і структура попиту на товари й послуги цілком відповідають рівню та структурі пропозиції. Підтримуючий маркетинг потребує постійної уваги до чинників, які можуть змінити рівень попиту: політика цін, підтримання необхідного обсягу продажу, стимулювання в потрібному напрямі збутової діяльності, здійснення контролю за витратами.

   Протидіючий маркетинг. Це вид маркетингу, який застосовується у випадках високого попиту на товар з негативними споживчими властивостями (наприклад, алкогольні напої). Завдання — ліквідація або зниження рівня ірраціонального попиту на товари із шкідливими для здоров’я людини властивостями.

   Розвиваючий маркетинг пов’язаний із формуванням попиту на товари. Потенційний попит має місце тоді, коли певна частина споживачів відчуває потребу в придбанні будь-якого виробу, який, однак, ще не існує у формі конкретного товару або послуги. Процес перетворення потенційного попиту на реально існуючий є завданням розвиваючого маркетингу. Спеціаліст у галузі маркетингу повинен уміти визначити потенційний попит і координувати всі маркетингові функції в інтересах розвитку ринку в потрібному напрямі. Ремаркетинг — вид маркетингу, мета якого полягає у створенні нового життєвого циклу тих товарів і послуг, які зникають з ринку. Ремаркетинг — це пошук нових можливостей маркетингу для погодження пропозиції товарів з їхніми потенційними ринками.

   Синхромаркетинг застосовують в тих випадках, коли фірма задоволена загальним рівнем попиту на свою продукцію, але її не влаштовує стан попиту на який-небудь конкретний товар на певному відрізку часу. У таких випадках попит може значно перевищувати виробничі можливості або, навпаки, обсяг виробництва цього товару може бути більшим від потреб ринку. Для зміни структури попиту можуть бути вжиті різні дії. В одних випадках рівень попиту може бути змінений переключенням спонукальних мотивів або в результаті рекламної діяльності, в інших — змінити рівень попиту вдається лише багаторічними зусиллями, спрямованими на зміну звичок та смаків людей.

   Стимулюючий маркетинг. Вид маркетингу, пов’язаний з товарами та послугами, на які немає попиту. Попит може бути відсутнім у трьох випадках: по-перше, коли відомі товари сприймаються як такі, що втратили будь-яку цінність; по-друге, коли товари сприймаються як такі, що мають цінність, але не на цьому ринку; по-третє, коли на нові товари, що з’являються на ринку, відсутній попит, оскільки ринок не підготовлений до їх споживання.

 4. Служба маркетингу на підприємстві

   Маркетингова робота потребує наявності особливої служби на підприємстві або фірмі. Існують різні види організації служби маркетингу: функціональна, товарна, ринкова, товарно-ринкова.

    При функціональній службі маркетингу відповідальність покладається на окрему особу.

   Дійовими, або сильними, сторонами функціональної організації є:

• спрощеність управління: у кожного виконавця коло обов’язків не пересікається з іншими;

• чіткий розподіл обов’язків кожного співробітника;

• можливість функціональної спеціалізації маркетологів як чинник зростання їх професійної кваліфікації;

• конкуренція між окремими функціональними участками як стимул зростання ефективності маркетингової праці.

    Однак існують і слабкі сторони функціональної організації служби маркетингу. Це зниження якості роботи з розширенням номенклатури виробів, а також відсутність механізму пошуку нетрадиційних видів і напрямів діяльності фірми.

    Товарна організація служби маркетингу означає, що увесь маркетинг поділений на окремі товари, товарні групи. По кожному товару або товарній групі є свій управляючий з підрозділами співробітників, обов’язки яких пов’язані з визначенням специфіки потреб і основних споживачів цього товару, а також питаннями збуту, реклами, розробки товарної стратегії тощо. Недолік товарної організації полягає у великому “наборі” обов’язків, що їх виконує один співробітник.

   Ринкова організація служби маркетингу передбачає поділ маркетингу за окремими ринками (у тому числі територіальними) або за окремими сегментами ринку. Застосування такої організації ефективне, якщо підприємство (фірма) виробляє обмежену номенклатуру товарів, але реалізує їх на досить великій кількості ринків, які відрізняються один від одного за умовами реалізації. Позитивними сторонами ринкової організації маркетингу можна вважати: кращу координацію служб при виході на ринок; можливість розробки комплексної програми виходу на ринок; більш достовірний прогноз ринку з урахуванням його специфіки. Слабкі сторони: складна структура служби; низький рівень спеціалізації роботи відділів служби і можливість дублювання їхніх функцій.

    Товарно-ринкова організація маркетингу є поєднанням товарного і ринкового підходів: менеджери по товарах відповідають за планування збуту і прибутку від продажу своїх товарів, а менеджери по ринках відповідають за розвиток вигідних ринкових операцій для існуючих і потенціально можливих товарів. Сильними сторонами товарно-ринкової організації можна назвати: кращу координацію служб при виході на ринок; можливість розробки комплексної програми виходу на ринок; більш достовірний прогноз ринку з урахуванням його специфіки. Слабкі сторони: висока собівартість утримання служби; можливість неузгодження діяльності різних служб, що призводить до дублювання результатів маркетингу.

   Отже, існує багато варіантів організації служби маркетингу на підприємстві (фірмі), кожен з яких має свої сильні та слабкі сторони. Вибираючи той чи інший варіант, слід пам’ятати про два основні правила.

1. Структура маркетингової служби повинна бути найпростішою. Чим вона простіша, тим мобільніше управління нею і вищі шанси на успіх.

2. Число функцій, відповідальність за виконання яких можна покласти на одного спеціаліста, має бути раціонально обмежене. Чим більше товарів у його віданні, тим менше число функцій, з якими він може справитися, і навпаки.

    Як відомо, кожне економічне явище існує у певному середовищі. Те саме можна сказати і про маркетинг. Середовище, в якому він відбувається, складається з двох частин — внутрішнього і зовнішнього.

    Внутрішнє середовище маркетингу (мікросередовище) — це середовище всередині підприємства або фірми, яке ними контролюється .

    Маркетологами виявлена тенденція, що стосується елементів внутрішнього маркетингового середовища: 80 % коштів і часу витрачається на розробку продукту, а 20 % — на створення для нього середовища. Однак вибір покупця на 80 % визначається середовищем і на 20 % — основними характеристиками товару. Мікросередовище маркетингу охоплює багато різних служб.

    До внутрішнього середовища належить культура підприємства (фірми), яка складається із багатьох норм і правил, цінностей, якими вона має користуватися у своїй діяльності. Зокрема, культура охоплює існуючу на підприємстві (фірмі) систему відносин між людьми, розподіл і стиль управління, кадрові питання, визначення перспектив розвитку. Досягнутий рівень культури може допомогти підприємству (фірмі) продуктивно працювати, мати ефективні відносини з партнерами, і навпаки, відсутність культури перешкоджатиме нормальній реалізації його ділової програми.

    Зовнішнє середовище маркетингу (макросередовище) охоплює чинники, які впливають на діяльність підприємства (фірми), але не можуть контролюватися ним.

   Перша “серед рівних” складових зовнішнього середовища — це, безумовно, споживач. Маркетинг не може “жорстко” контролювати споживача. Головне для підприємця полягає в тому, що маркетинг має правильно реагувати на зміни споживацької поведінки, своєчасно аналізувати причини, що спричинюють ті чи інші переміни (зміни в доходах людей, поява на ринку нових виробів, конкурентів тощо).

   Наступним важливим елементом зовнішнього середовища є конкуренти. Американський маркетолог Дж. Пілдич зауважує, що “знати своїх конкурентів — означає, не жалкуючи часу і сил, дуже ретельно їх вивчати, вивчати їх стратегію щодо різних товарів, їх маркетинг, їх систему виробництва, політику цін тощо. Для чого це слід робити? А для того, що саме конкуренти задають критерії, які вам необхідно перевершити. Зосередьтеся на своїх замовниках, проте принаймні упівока наглядайте за конкурентами…”

    Підприємство або фірма можуть зазнати  невдачі зі своїми споживачами, якщо вони не знайдуть взаєморозуміння з постачальниками. Робочі відносини з постачальниками мають будуватися на таких принципах:

• постачальник завжди має знати, що від нього чекають;

• він повинен мати відповідну базу для виконання своїх завдань;

• перелік обов’язків постачальника має бути чітко означений.

   Отже, чим краще підприємство (фірма) пізнає навколишнє середовище, як внутрішнє, так і зовнішнє, чим глибше аналізує усі зміни, що відбуваються, тим більше у нього можливостей для визначення правильних напрямів своєї діяльності. У все більшій мірі ефективність маркетингу залежить від інформації, яка нині займає чільне місце в управлінні національною економікою.

Контрольні питання:

1. Що таке система маркетингової інформації?

2. Перелічіть головні чинники впливу інформації на ефективність маркетингової діяльності.

3. Яка структура маркетингу?

4. На які джерела інформації звертає увагу служба маркетингу фірми в першу чергу?

5. Як впливають сучасний рівень інформації та засоби зв’язку на стадії життєвого циклу продукту в системі маркетингу?

Урок 8

Конкуренція

План

    1.Конкуренція: виникнення, сутність, функції і види

    2. Взаємозвʼязок між  конкуренцією і монополією

    3. Методи конкуренції

    4. Конкуренція і реклама

1. Конкуренція: виникнення, сутність, функції і види

    Важливою складовою механізму ринкової економіки є конкуренція. Слово “конкуренція” походить від латинського “конкурере”, що означає “протистояння”, “протиборство”. Нормальне функціонування ринку неможливе без розвинених форм конкуренції. Як слушно зауважив відомий англійський економіст Ф. Хайєк, “суспільства, які покладаються на конкуренцію, успішніше за інші досягають своєї мети”.

   Конкуренція — це суперництво між учасниками ринкового господарства за найвигідніші умови виробництва, продажу і купівлі товарів.

   В умовах ринку конкуренція спонукає до пошуку вигідного варіанта вирішення господарських завдань, зокрема виробництва кращої продукції чи надання якісніших послуг, якнайшвидшої їх реалізації. Основне завдання конкуренції — завоювати ринок, у боротьбі за споживача перемогти своїх конкурентів, забезпечити одержання високого прибутку.

   У ринкових відносинах конкуренцію слід розглядати як природно і об’єктивно існуюче явище, що відбиває зв’язок між виробництвом і реалізацією продукції. Цей зв’язок є причинно-наслідковим, суттєвим, необхідним і повторюваним, тобто виступає об’єктивним економічним законом. Його дія виявляється на всіх історичних етапах розвитку суспільного виробництва.

    Конкуренція пройшла певний шлях удосконалення від простих до складніших форм. Вона була властива рабовласницькій, феодальній і навіть первіснообщинній добі. Її зародження і виникнення історично відносять до простого товарного виробництва. Конкуренція між простими товаровиробниками (ремісниками, селянами) орієнтується на суспільну (ринкову) вартість товару. Ті з них, які витрачають на одиницю продукції більше праці порівняно з суспільно необхідною, у конкурентному суперництві втрачають свої позиції й не мають успіху.

    Особливо інтенсивного розвитку конкуренція набула з переходом до розвиненого товарного господарства. Для ринкового господарства XVIII ст. характерною була вільна конкуренція. Її феномен детально дослідив А. Сміт, якому належить вираз щодо “невидимої руки конкуренції”, під впливом якої формуються ринкові ціни і виробництво здійснюється з мінімальними середніми витратами.

   До середини XIX ст. в національних економіках розвинених країн існувала так звана досконала (вільна) конкуренція.

   Досконалою, або вільною, дещо умовно називають конкуренцію, що складається між суб’єктами ринкового господарства. Вільна конкуренція була єдиною формою тоді, коли її суб’єктами були відокремлені та порівняно невеликі підприємства, які виробляли товари для збуту на невідомому ринку. За таких умов капітали могли вільно входити в галузь і вільно з неї виходити. Крім того, обмежений обсяг виробництва не давав можливості товаровиробникам впливати на ринкове ціноутворення.

   У другій половині XIX ст. (особливо інтенсивно в останній його третині) виникають великі підприємства та їхні об’єднання, які поступово охоплюють дедалі більшу частину галузевих ринків. Посилюються процеси концентрації та централізації виробництва і капіталу. Найбільші підприємства отримують можливість активно впливати на ринкові ціни. Так склалася недосконала (невільна) конкуренція.

   Упродовж XX ст. у найрозвиненіших країнах світу вводився механізм регулювання конкуренції, тобто встановлювалися “правила гри”, коли підприємства і фірми намагаються запровадити нові принципи суперництва. Їхня сутність полягає в тому, що підприємці діють не наосліп, силою витісняючи один одного з ринку, а за допомогою маркетингу детально вивчають можливості ринку, його кон’юнктуру. Це значною мірою знімає загрозу виникнення кризи надвиробництва, оскільки зі споживачем наперед узгоджуються обсяги, номенклатура, умови і терміни реалізації продукції.

   Позитивна роль конкуренції в ринковій економіці виявляється у функціях, які вона виконує.

1. Як показує світовий досвід, конкуренція охоплює всі зв’язки виробництва і споживання, є єдино можливим засобом досягнення збалансованості між попитом і пропозицією і, врешті-решт, між суспільними потребами та виробництвом.

2. Конкуренція виконує функцію кооперації та погодження інтересів виробників. У результаті поділу праці інтерес кожного з них тісно пов’язаний з інтересами інших товаровиробників. Через ринковий механізм конкуренція підпорядковує індивідуальні прагнення суб’єктів господарювання суспільним інтересам.

3. Конкуренція спонукає товаровиробників знижувати індивідуальні виробничі витрати, що потребує від підприємців постійного вдосконалення технічної бази виробництва, знаходження шляхів економії сировини, матеріалів, паливно-енергетичних ресурсів, робочого часу тощо.

4. Конкуренція стимулює підвищення якості продукції і послуг. Ця функція набуває особливого значення в нинішніх умовах розвитку науки, техніки і технології, коли кожний виробник отримує можливість удосконалювати споживні якості товарів, задовольняючи потреби і смаки споживачів, що постійно зростають. Конкуренція спонукає виробників упроваджувати нові види продукції, а також виробляти різні модифікації одного продукту.

5. Історично важливою функцією конкуренції є формування ринкової ціни. З її допомогою забезпечується збалансоване співвідношення між суспільними потребами та суспільним виробництвом.

    Виконуючи ці функції, конкуренція безпосередньо впливає на ефективність виробництва, підвищуючи його технічний рівень, забезпечуючи поліпшення якості і розширення номенклатури продукції. У конкурентній боротьбі перемагають ті, хто може продавати товари дешевше і одержувати при цьому прибуток. Прибутковий збут товарів за низькими цінами ґрунтується на різниці між їх вартістю та індивідуальними витратами виробництва. Саме тому конкуренція і виступає як зовнішня “примусова сила”, що спонукає товаровиробників підвищувати продуктивність праці на своїх підприємствах, вдосконалювати виробництво, збільшувати нагромадження капіталу.

    Водночас конкуренція має і негативні риси: є однією з причин безробіття, прямо чи опосередковано спричиняє нерівномірний розподіл доходів між різними верствами населення і призводить до розорення дрібних товаровиробників; сприяє збільшенню дистанції між збіднілою і багатою частинами суспільства і може породити монополію з усіма її негативними наслідками.

   Будучи невід’ємною частиною в системі “виробництво – ринок”, конкуренція здійснюється в багатьох формах, які з розвитком ринкового господарства стають дедалі різноманітнішими. Основними формами конкуренції є внутрішньогалузева, міжгалузева та міжнародна.

   Внутрішньогалузева конкуренція — це конкуренція між окремими виробниками всередині кожної галузі. Суперництво охоплює умови виробництва, ринки збуту, витрати виробництва, якість товарів і послуг, “портфелі” замовлень, рекламу. При цьому виді конкуренції на ринку вирівнюються індивідуальні витрати на виготовлення товарів до суспільної чи ринкової вартості. Технічно передові підприємства (фірми) одержують додатковий прибуток як різницю між більш низькими індивідуальними та більш високими суспільно необхідними витратами.

   Така конкуренція сприяє розвитку галузі, оновленню її виробничого апарату, підвищенню кількісних і якісних результатів роботи. Однак внутрішньогалузева конкуренція не усуває різниці у величині норм прибутку в різних галузях. Ця проблема вирішується на рівні міжгалузевої конкуренції.

   Міжгалузева конкуренція здійснюється між виробниками (підприємствами, фірмами) різних галузей. Об’єктом такої конкуренції виступає більш висока норма прибутку (рентабельності) в тій чи іншій галузі, а отже, і суперництво за вигідніше вкладення капіталу. Ця конкуренція сприяє міжгалузевому переливу капіталів та переміщенню ресурсів, засобів виробництва і робочої сили в більш ефективні галузі та сфери виробництва. Масова міграція капіталів зумовлює зміну співвідношення між попитом і пропозицією товарів та відхилення цін від вартості. У галузях з низькою нормою прибутку, де ціни нижчі від вартості, виробництво скоротиться, попит і пропозиція товарів поступово вирівнюватимуться, ціна підніматиметься до рівня вартості, почне зростати прибуток. У високоприбуткових галузях виробництво розширюватиметься, пропозиція перевищить попит, ціни упадуть нижче вартості, і норма прибутку знизиться. Такий рух капіталу із галузі спостерігатиметься, поки норма прибутку в усіх галузях не вирівняється у середню для всіх сфер господарства.

   Міжнародна конкуренція — це конкуренція виробників на світовому ринку. Вона охоплює як внутрішньогалузеву, так і міжгалузеву форми конкуренції. На світовому ринку домінуюча роль належить компаніям найбільш розвинених країн. Міжнародна конкуренція сприяє збалансованому розвитку світового ринку, переливу капіталу не тільки між сферами виробництва, а й між державами.

2. Взаємозвʼязок між конкуренцією і монополією

   В умовах ринкової економіки існують ще такі види конкуренції: чиста, монополістична і олігополістична.

   На ринку чистої (вільної, або досконалої) конкуренції, сутність якої розкрито раніше, стикаються інтереси багатьох конкурентів (виробників, продавців), що пропонують однаковий за якістю товар. Особливість чистої конкуренції полягає в тому, що окремий виробник-продавець не впливає на ціну. Вона залежить від співвідношення попиту і пропозиції. Чиста конкуренція сприяла виникненню монополій.

   Монополія (від грецьк. “monos” — один, “роlео” — продаю) означає виняткові права однієї особи або групи осіб, держави на виробництво, торгівлю та інші види діяльності. Монополія, що виникла в нових економічних умовах, стає тією силою, що протистоїть конкуренції, обмежує, а то й зводить її нанівець.

        В економічний теорії під монополією розуміють велике підприємство, фірму або об’єднання, які концентрують значну частину виробництва і збуту певного виду продукції та домінують на ринку з метою отримання монопольного прибутку. Нині для панування на ринку великому підприємству (об’єднанню) досить виробляти 10–20 % продукції. У світовій практиці монополією вважають зосередження в одних руках 30 % продукції на ринку. Домінуюча фірма, як правило, тримає “лідерство в цінах”, оскільки її ціна близька до монопольної і є орієнтиром для дрібних фірм цієї галузі.

   Наприкінці XIX – початку XX ст. виникли і набули розвитку різні форми монополій. Початкові об’єднання — пули, ринги, конвенції, корнери — являли собою тимчасові угоди між підприємствами, як правило, однієї галузі з метою підтримання певного рівня цін або поділу отриманого прибутку.

   Пізніше монополістичні об’єднання почали створюватися на тривалий термін. Перша стійка форма монополії — картель — об’єднання кількох підприємств однієї галузі виробництва, які домовляються про обсяги виробництва, ринки збуту, рівень цін, поділ прибутку, зберігаючи при цьому свою власність на засоби і продукти виробництва.

Наступна форма — синдикат — об’єднання ряду підприємств однієї галузі, які здійснюють реалізацію продукції через спеціально створену фірму збуту. Втрачаючи комерційну самостійність, учасники синдикату зберігають свою виробничу самостійність.

Конкуренція та деяка неузгодженість дій між підприємствами синдикату була подолана у новій формі монополії — тресті. Це виробниче об’єднання, управління яким здійснюється централізовано. У ньому створюється спільна власність підприємств однієї або кількох галузей, що цілком втрачають свою виробничу та комерційну самостійність.

    Найвищою формою монополістичного об’єднання у ринковій економіці є концерн. Він об’єднує підприємства різних галузей виробництва (промисловості, транспорту, торгівлі, банків), у межах якого головна фірма організує фінансовий контроль за всіма учасниками. Великі концерни контролюють десятки компаній у різних галузях виробництва.

   Існують ще так звані конгломерати — об’єднання, засновані на проникненні великих корпорацій в галузі, що не мають виробничого і технологічного зв’язку з традиційними сферами діяльності головної фірми.

    Головною причиною виникнення монополій є концентрація виробництва. В процесі концентрації та централізації виробництва його масштаби зростають у різних напрямах.

      Розрізняють такі монополії:

багатовиробничі, які монополізують виробництво не одного, а багатьох видів продукції однієї галузі або кількох галузей. Якщо такі монополії переважають у галузі, то вони істотно обмежують конкуренцію і ведуть до абсолютної форми монополізації виробництва (таке явище є негативним у ринковій економіці); технологічні, особливість яких полягає в тому, що певне підприємство (фірма) монополізує виробництво або збут багатьох продуктів і навіть їх модифікацій (наприклад, одну з модифікацій телевізора, холодильника, електробритви, кавомолки тощо).

   На відміну від багатовиробничих, технологічні монополії, поперше, є масовими, адже їхня кількість визначається тим, що більшість продуктів мають сотні, а то й тисячі модифікацій. Наприклад, тільки в промисловості сьогодні виробляється майже 12 млн найменувань різних видів продукції. По-друге, технологічні монополії не обмежують конкуренцію, а розвивають і поглиблюють її. Вперше це положення ще в 30-ті роки минулого століття обґрунтував американський економіст Е. Чемберлін. На його думку, скрізь, де певною мірою існує диференціація, кожний продавець володіє абсолютною монополією, проте водночас підлягає конкуренції з боку більш чи менш досконалих замінників.

   На цій основі виникає монополістична конкуренція. Це такий рівень конкуренції, де значна кількість фірм чи продавців пропонує подібний, однотипний, але неоднаковий продукт. Ринок монополістичної конкуренції означає, що на ньому представлено багато фірм, і проникнення на ринок нових фірм не обмежується. Однак він відрізняється від цілковито конкурентного ринку тим, — пишуть у своєму дослідженні “Мікроекономіка” американські економісти Р. Піндайк і Д. Рубінфельд, — що ринкова продукція диференційована: кожна фірма продає особливий тип або варіант товару, який відрізняється за якістю, оформленням або престижністю, і кожна фірма є монопольним виробником своєї марки товару. Розмір монопольної влади, якою володіє фірма, залежить від успіху в диференціації свого продукту порівняно з продуктами інших фірм.

   Розглядаючи сутність монополістичної конкуренції, слід зауважити, що це багаточинникове і складне явище. По-перше, монополію можна розглядати як тип фірми. Вона може бути великою корпорацією, яка посідає панівне становище у певній сфері національного господарства. І в цьому аспекті монополія асоціюється з відомими усьому світові компаніями: “Дженерал моторз”, “Ексон”, “Кока-кола” та ін.

   Згідно з іншим трактуванням поняття “монополія” — це економічна поведінка фірми. На ринку можлива ситуація, коли покупцям протистоїть підприємець-монополіст, що виробляє основну масу певної продукції. У цьому разі монополістом може бути навіть невелике за розмірами підприємство. І навпаки, велике підприємство або фірма може і не бути монополістом, якщо його частка на ринку невелика. Наприклад, у США існує понад 1100 фірм з продажу м’яких меблів, але частка чотирьох з них становить близько 20 % загальних поставок.    Звертаючись до монополії як виду економічної структури ринку, ми розглядаємо її як певний тип економічних відносин, що дає можливість одному з учасників цих відносин диктувати свої умови на ринку певного товару. Звідси назва “чиста монополія”, яка вживається в економічній літературі й означає, що на ринку є тільки один виробник-продавець, який повністю контролює обсяг запропонованого товару. Це дає йому змогу встановлювати ціну, яка забезпечить максимум прибутку.

   Проте слід зауважити, що “чистої” монополістичної конкуренції не існує, адже поряд з монополістичними об’єднаннями в одних галузях виробництва діють і немонополістичні підприємства, а також дрібні товаровиробники. Тому в західних країнах поряд з конкуренцією між монополіями існує конкуренція між монополіями і немонополістичними виробниками, всередині самих монополій, між немонополізованими виробниками.

      Монополія і конкуренція перебувають у складному суперечливому взаємозв’язку. Логіка ринку така: якщо який-небудь підприємець намагається випередити своїх суперників, то, досягши цієї мети, він починає домінувати на ринку. Отже, конкуренція породжує монополію, а монополія — конкуренцію. В сучасних умовах “конкуренція-монополія” нагадує спортивну боротьбу, відому під назвою “перетягування каната”, в якій міряються силами суб’єкти господарювання, що протистоять один одному.

   Фірма-монополіст зазвичай має більш високий прибуток, що приваблює в галузь інших виробників. Однак для входження в галузь є великі перепони, що по суті блокують проникнення конкурентів на монополізований ринок. На практиці існують такі бар’єри.

1. Досягнута ефективність виробництва з низькими витратами тих фірм, які монополізували ринок. Такі монополії часто називають “природними”. До них також належать ті компанії, що надають комунальні послуги населенню і підприємствам — місцеві телефонні компанії, компанії, що постачають електроенергію, воду і газ, послуги кабельного телебачення тощо. Новим конкурентам надзвичайно важко ввійти в такі галузі, адже це потребує великих капіталовкладень. Домінуюча фірма, маючи більш низькі витрати виробництва, може дозволити собі на деякий час знизити ціну продукції або послуги, щоб ліквідувати конкурента.

2. У багатьох країнах уряди гарантують патентний захист нових продуктів і виробничих технологій, що забезпечує виробникам монопольні позиції на ринку і на певний проміжок часу гарантує їм виключні права.

3. Деякі компанії є монополістами завдяки тому, що вони є неподільними власниками матеріальних і природних ресурсів, необхідних для виробництва монополізованого продукту.

   Отже, монополістична конкуренція характеризується: по-перше, багатоманітністю товарів, що задовольняють певну потребу і, по-друге, тим, що виробник має можливість впливати на ціну.

    Олігополістична конкуренція діє на ринку, на якому багато товаровиробників контролюють виробництво певної групи товарів. До основних ознак олігополістичної конкуренції можна віднести:

малочисельність конкурентів — кожний з них володіє досить великим сегментом ринку будь-якого товару або послуги;

пропозицію стандартизованих або диференційованих товарів. Наприклад, такі промислові товари, як сталь, алюміній, цемент, є стандартизованою продукцією і, як правило, пропонуються в умовах олігополістичної конкуренції. Диференційованими товарами на олігополістичних ринках можуть бути автомобілі, комп’ютери, холодильники, телевізори тощо, тобто тут виступають компанії, що ведуть великомасштабне виробництво;

складність входження нових фірм на ринок через існуючі бар’єри. Один з них — висока плата за входження на ринок (зокрема, в автомобільній промисловості величина необхідного для цього капіталу може вимірюватися сотнями мільйонів доларів). Інший бар’єр — патентне законодавство. Для входження на такий ринок конкуренти повинні сплатити значну суму власникам патенту за право використовувати високу технологію у своєму виробництві при випуску продукції.   Великі олігопольні фірми з ринковою владою забезпечують розвиток науково-технічного прогресу у відповідних галузях виробництва, володіючи великими капіталами.

3. Методи конкуренції

    У конкурентній боротьбі використовують різні методи і засоби. Основними є ціновий і неціновий методи конкуренції.

    Ціновий метод конкуренції означає, що в боротьбі за споживача, збереження і розширення ринку збуту використовують такий економічний інструмент, як ціни. У цій боротьбі перемагає той, хто досягає індивідуальної вартості продукції нижчої, ніж ринкова ціна. Сутність цього методу конкуренції полягає у боротьбі за скорочення витрат виробництва завдяки використанню новітніх досягнень науки і технології, підвищенню якості та конкурентоспроможності продукції. Використовуючи ці досягнення, деякі фірми ідуть навіть на тимчасове зниження цін і втрату частини прибутку з метою завоювання ринку і активізації продажу своїх товарів. Однак деяке зниження цін в умовах конкурентного протистояння не впливає негативно на збереження високої норми прибутку фірм, які здійснюють таку акцію.

   В останні десятиліття під впливом процесів монополізації господарського життя спостерігається зростання ролі цінової конкуренції. Монополії проводять певну цінову політику, здійснюючи різними методами контроль за цінами.

   Сутність нецінової конкуренції полягає в тому, що суперництво ведеться за підвищення техніко-технологічного рівня виробництва, досягнення високої якості та надійності виробів, надання більш досконалих видів послуг і гарантій споживачам, застосування кращих методів збуту продукції, задоволення різних потреб покупців.

    Нецінова конкуренція має певні особливості.

1. Зумовлює диференціацію видів продуктів (виготовляється, скажімо, значна кількість різних видів ковбас, сирів, кексів та інших продуктів), у результаті чого покупець має можливість вибору серед великої кількості однойменних товарів, що відрізняються виглядом, якістю, зовнішнім оформленням.

2. Істотно змінює ринковий механізм регулювання взаємозв’язку цін і вартості. Залежно від гостроти протиборства змінюються витрати праці та матеріальних засобів на виробництво і збут продукції, що вимагає від фірм швидкої реакції на коливання ринкових цін.

3. Прискорює процес “зближення” великих монополій та слабких компаній, які не володіють великим капіталом і могутнім виробничим апаратом, необхідним для вдосконалення продукції під впливом вимог ринку, і мусять йти на таке “співробітництво” з метою власного виживання.

   Нецінова конкуренція передбачає виробництво і реалізацію кращих за якістю і надійністю товарів, ніж у конкурентів. При цьому фірмам не рекомендується “дискредитувати” продукцію своїх конкурентів, а вказуючи на їх параметри, порівнювати зі своїми однойменними виробами.

   Отже, неціновий метод конкуренції є кроком до цивілізованих методів надання сервісу покупцеві — від продажних послуг, забезпечення гарантійного терміну до організації навчання персоналу покупця роботі на куплених технічних засобах, допомоги замовнику в організації власного виробництва на закупленому ним устаткуванні.

   Важливим чинником є скорочення термінів виготовлення замовлень клієнтів за тією самою ціною, готовність виробника перепрофілювати свою продукцію відповідно до ринкових умов. Як засвідчує досвід Японії, Південної Кореї, розвинених країн Південної-Східної Азії, США та інших, швидкість реакції на обслуговування клієнтів (покупців) стає одним з найважливіших чинників сучасної конкуренції. Для неї характерно не жорстке суперництво, усунення конкурента, а намагання знайти можливість співіснування на ринку, співробітництва у сфері бізнесу.

   Поряд з цивілізованими підходами до конкуренції застосовуються також недобросовісні методи конкурентної боротьби. Це так звана нечесна конкуренція, що спрямована на одержання комерційної вигоди і забезпечення виграшного становища на ринку шляхом обману споживачів, партнерів, інших суб’єктів господарювання і державних органів. Здійснюється вона різними методами:

• дезінформація споживачів (покупців) і суб’єктів господарювання про споживчі властивості товару (його якість, сорт, дату випуску тощо);

• фальсифікація товарного знаку, фірменного найменування або маркування товару (без дозволу суб’єкта господарювання, який має право на їх використання); 67 Конкуренція і демонополізація економіки

• поширення неправдивої інформації про товари своїх конкурентів;

• створення штучних перешкод фірмам-конкурентам у виробництві однойменної продукції, постачанні сировини, матеріалів, наданні кредитів банкам, реалізації ними своєї продукції;

• переманювання провідного персоналу фірм-конкурентів.

   До нечесної конкуренції належать також випадки порушення чинних законів, приховування прибутків, неповного сплачування податків.

 4. Конкуренція і реклама

   Нецінова конкуренція відчутно впливає на розвиток реклами як засобу доведення нових товарів до покупця. У конкурентній боротьбі різних фірм реклама має важливе значення у створенні попиту на продукцію, яку вони виробляють. Витрати на рекламу найбільших фірм США, Японії та інших країн становлять 8–16 % від торгового обороту (сотні мільйонів і навіть мільярди доларів).

    Мета реклами будь-якого підприємства або фірми, що діють в умовах монополістичної конкуренції, зрозуміла: допомогти фірмі збільшити реалізацію своєї продукції за рахунок зростання попиту. Проте виникає питання щодо економічної та громадської доцільності реклами.

   В суспільстві ставлення до реклами неоднозначне.

   Переваги реклами можна узагальнити так:

• надає інформацію, що допомагає споживачам зробити розумний вибір;

• матеріально підтримує національну систему масової інформації: радіо, телебачення, газети і журнали фінансуються частково за її рахунок;

• стимулює зміну товарів, що виробляються (сприяє розширенню асортименту, якості, привабливості);

• завдяки вдалій рекламі фірма може збільшити виробництво і досягти більшого ефекту;

• є активною силою, що підтримує конкуренцію;

• забезпечує повну зайнятість, а також стимулює високі рівні витрат споживачів. “Реклама не потрібна для того, — пишуть американські автори К. Р. Макконнелл і С. Л. Брю, — щоб продати їжу голодній людині, але реклама і заходи щодо стимулювання збуту необхідні для того, щоб переконати сім’ї в тому, що їм потрібна друга машина, відеомагнітофон або домашній комп’ютер”.

   Критики реклами висувають такі аргументи:

• головна мета реклами — запевняти, а не інформувати;

• конкурентна реклама часто вводить споживачів в оману, примушуючи купувати за високу ціну гірші за якістю товари, в той час як дешевші, але не прорекламовані залишаються на полицях;

• витрати на рекламу є відносно непродуктивними; вона призводить до підвищення, а не до зниження витрат і цін;

• реклама сприяє зростанню монополії, посилює ринкову владу корпорацій, якою вони і так володіють (три основні автомобільні фірми — “Дженерал моторз”, “Форд” і “Крайслер” — витрачають нині майже 2 млрд дол. на рекламу щороку);

• надокучливі рекламні вставки до радіо- і телепередач негативно впливають на психонервову систему людини.

   Отже, аргументи “за” і “проти” реклами не дають змоги дійти висновку щодо того, є реклама анти- або проконкурентною силою. 69 Конкуренція і демонополізація економіки.

Контрольні питання:

    1.Що таке конкуренція?

2. Які види конкуренції ви знаєте?

3. Яка різниця між монополією та олігополією?

4. Які є методи конкуренції?

5. Який зв’язок конкуренції з рекламою?

Урок 9

Основні фактори впливу держави

План

    1. Державне регулювання підприємництва

    2. Державна політика підтримки підприємництва

1.Державне регулювання підприємництва

   Державне регулювання підприємництва-це вплив держави на діяльність підприємницьких структур із метою сприяння забезпечення нормальних умов їх функціонування.

    Підприємництво, як і ринкова економіка, не має природженого імунітету проти монополізму, інфляції та спадів ділової активності. Якщо держава залишається байдужою, ці процеси починають прогресувати, завдаючи чималих економічних і соціальних збитків. Підприємництво також не може самостійно вирішувати  складні регіональні проблеми, що виникають під впливом історичних, національних, демографічних та інших неринкових факторів. Для їх вирішення потрібне втручання держави, її регіональна політика.

   Отже, без втручання держави, без державного регулювання підприємництво ніколи не зможе зробити виробництво економічно безпечним, гарантувати реалізацію соціально-економічних прав  людини, вирівняти структурні та регіональні диспропорціії та ін.

    Для здійснення ефективного державного регулювання підприємства необхідні відповідні механізми.

    Механізми державного регулювання підприємства– це система заходів,  розроблених державою,  з урахуванням вимог ринку та інтересів суб’єктів підприємницької діяльності. До цієї системи входять правовий і фінансовий механізми,  механізми стимулювання,  підтримки,  сприяння,  контролю;  форми та методи реалізації державного  регулювання,  державні органи та фонди,  покликані займатися діяльністю суб’єктів підприємства.

    Державне регулювання здійснюється за допомогою системи норм та заходів,  які регламентують поведінку суб’єктів підприємницької  діяльності,  як використовуючи адміністративні методи впливу (закони укази накази постанови інструкції положення тощо),  так і через систему економічних методів та регуляторів (податки ціни банківські процеси пільги санкції та ін.).

    Державне регулювання підприємства має свої функції,  інструменти (методи)  та відповідні органи.

    Основні функції державного регулювання підприємства такі:

1. Підтримка пропорційності виробництва та споживання, антициклічне регулювання;

2. Підтримка та розвиток конкуренції, антимонопольні заходи;

3. Перерозподіл доходів та соціальний захист підприємців і споживачів.

     До інструментів або методів державного регулювання підприємництва належать:

-податково-бюджетна система (фіскальна);

-цінове регулювання;

-кредитно грошове регулювання;

-зовнішньоекономічне  регулювання (митні збори, ліцензії, квоти).

     Органами державного регулювання підприємництва є центральні органи виконавчої влади,  а також місцеві органи виконавчої влади та органів самоврядування,  які реалізують державну політику щодо регулювання , підтримки та розвитку підприємства. Зокрема,  основним центральним органом влади стосовно здійснення державного регулювання і підтримки підприємництва та ліцензування підприємницької діяльності є Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва.  Існують й інші центральні органи влади, які здійснюють державне регулювання підприємництва, зокрема функції координатора макроекономічної політики держави в Україні виконує  Міністерство економіки України;  функції контролю за дотриманням антимонопольного законодавства,  захисту суб’єктів підприємництва споживачів від його порушень -Антимонопольний комітет України тощо.

  За засобами впливу механізми регулювання підприємництва можуть бути прямими, тобто такими,  що здійснюється за допомогою прийняття Верховною Радою України законодавчих актів,  на яких грунтуються  дії виконавчої влади,  та непрямими,  котрі грунтуються на використанні різних економічних,  фінансових важелів( цін податків кредитів відсотків пільг тощо).

   Органи державного управління будують свої відносини з підприємцями, використовуючи:

-податкову та фінансово-кредитну політику включаючи встановлення ставок податків і процентів за державними кредитами;

– податкові пільги ціни і правила ціноутворення цільові дотації;

– валютний курс розміри економічних санкцій;

-державне мито і  і систему резервів ліцензії концесії лізинг соціальні економічні та   інші норми і нормативи;

– науково-технічні економічні та соціальні загальнодержавні регіональні програми ;

-договори на виконання робіт і постачань для державних потреб.

2. Державна політика підтримки підприємництва

   Державна політика підтримки підприємництва– це сукупність (комплекс) пріоритетних народногосподарських підходів і рішень,  які визначають основні напрями і форми правового,  економічного та організаційного сприяння розвитку підприємництва з врахуванням інтересів держави та суб’єктів господарювання.

     Під державною підтримкою необхідно розуміти,  з одного боку, державне регулювання цього сектору економіки,  що передбачає насамперед свідоме формування державними структурами правових,  економічних та організаційних умов становлення і розвитку підприємництва,  а з іншого- створення стимулів,  використання матеріальних і фінансових ресурсів, які  залучаються у сферу підприємництва на пільгових засадах або безоплатно.

    Історичний досвід переконує,  що дієвою політика  встає тоді,  коли  ґрунтується  на об’єктивно діючий системі економічних законів з врахуванням різних інтересів суспільства і передбачає багатоваріантність і свободу вибору. Складовими державної політики підтримки та розвитку підприємництва є : цілі,  основні принципи,  напрями, заходи та інструменти здійснення цієї політики.

    Основними цілями ми державної політики підтримки підприємництва є:

– забезпечення зростання внутрішнього валового продукту за рахунок діяльності суб’єктів підприємницької діяльності;

– залучення суб’єктів підприємництва до розв’язання соціально-економічних проблем на державному і регіональному рівнях;

– удосконалення структури суб’єктів підприємництва;

– підвищення технологічного рівня виробництва підприємницьких структур;

– заохочення розвитку суб’єктів підприємницької діяльності у пріоритетних галузях ах-ах і на територіях пріоритетного розвитку;

– створення нових робочих місць зменшення безробіття;

– сприяння максимальній самореалізації її громадян у підприємницькій діяльності;

– формування соціального прошарку власників і підприємців.

     Основними принципами державної політики підтримки та розвитку суб’єктів підприємництва є:

– системність та комплексність механізмів державного регулювання розвитку суб’єктів підприємницької діяльності;

– цілеспрямованість адресність підтримки суб’єктів підприємництва шляхом вибору пріоритетів та концентрації ресурсів для їх реалізації;

– рівноправний доступ суб’єкти підприємництва усіх форм власності до матеріально сировинних фінансових та інших ресурсів.

     Важливою умовою формування і здійснення політики  державної підтримки підприємництва є визначення суб’єктів і об’єктів відповідної державної політики.

    Конструктивною є концепція багатосуб’єктності  політики.  Субʼєктами  що,  виробляють державну політику підтримки та розвитку підприємництва,  мають бути працівники,  зайняті у підприємництві,  а також підприємці через їхні громадські об’єднання,  профспілки та державні організації.

     Безальтернативність виконання державою функцій підтримки підприємництва диктує необхідність створення спеціального державного органу який повинен  реалізувати цю функцію.

Контрольні питання:

    1.Що таке державне регулювання підприємництва?

2. Які функції державного регулювання підприємництва?

3. Які методи державного регулювання підприємництва?

4. Органи державного регулювання підприємництва?

5. Що таке державна політика підтримки підприємництва?

Урок 10

Основи формування бізнес-плану

План

     1.Бізнес-планування, його характеристика

     2.Структура бізнес-плану

 1.Бізнес-планування, його характеристика

   Процес бізнес-планування завершується розробкою бізнес-плану. На відміну від традиційного поточного плану підприємства, бізнес-план враховує не лише його внутрішні, але й зовнішні цілі. Внутрішньою ціллю бізнес-плану є створення підґрунтя для ефективного управління підприємницькою діяльністю. Основна зовнішня ціль – переконати потенційних ринкових партнерів (інвесторів, кредиторів, постачальників, споживачів) в успіху бізнесу.

    Мета розробки бізнес-плану:

– започаткування власного бізнесу, тобто техніко-економічне обґрунтування доцільності створення і функціонування підприємства;

– залучення інвесторів; найчастіше такий бізнес-план є бізнес-планом інвестиційного проекту діючого підприємства.

    Функціональні стратегії підприємства

• маркетингова

• виробнича

• фінансова

• інноваційна

• інвестиційна

• управління персоналом

• екологічна

• інші

   Бізнес-план – це комплексний плановий документ підприємницької діяльності, в якому передбачені заходи, спрямовані на реалізацію підприємницької ідеї і одержання прибутку.

  Основними завданнями бізнес-плану є: o обґрунтування економічної доцільності напрямків розвитку підприємства; o розрахунок очікуваних фінансових результатів діяльності підприємства (обсягів продажу, прибутку, рентабельності); o виявлення джерел фінансування обраної стратегії, а також механізму концентрації фінансових ресурсів; o пошук, відбір працівників, здатних реалізувати даний бізнес-план.

   Етапи бізнес-планування:

1) підготовчий період – підбір виконавців, консультантів, експертів, постановка завдання та розподіл обов’язків між виконавцями, розробка графіка виконання робіт, збір вихідної інформації;

2) розробка бізнес-плану;

3) презентація бізнес-плану – доведення основних положень бізнес-плану до зацікавлених суб’єктів, найчастіше інвесторів;

4) реалізація бізнес-плану. Вихідною інформацією для розробки бізнес-плану є: – інформація про попит на продукцію (послуги) – про місткість ринку, його географію, демографічну характеристику потенційних споживачів, перспективи розвитку ринку та ін.; – виробнича інформація – про технологію виготовлення продукції, необхідні виробничі площі, обладнання, сировину, чисельність і кваліфікаційний склад персоналу тощо; – фінансова інформація – про необхідні розміри грошових коштів для реалізації бізнес-проекту, джерела та умови їх одержання.

   Структура бізнес-плану може бути різною в залежності від мети його розробки. Техніко-економічне обґрунтування доцільності створення нового підприємства вимагає бізнес-плану з високим ступенем деталізації показників. Бізнес-плани інвестиційних проектів вимагають найважливіших показників ефективності (результативності) бізнесу. Бізнес-плани для приватизації об’єктів державної або комунальної власності розробляються тоді, коли така приватизація проводиться на конкурсній основі і фактично «конкурс бізнес-планів» дає можливість обрати найбільш ефективний варіант приватизації об’єкта.

    Світова і вітчизняна практика не знає законодавчо визначеної структури бізнес-плану, тобто чіткого переліку його розділів. Однак, відповідно до стандартів UNIDO (United Nations Industrial Development Organization) Міністерство економіки України наказом від 06.09.2006р. затвердило «Методичні рекомендації з розроблення бізнес-плану підприємств», які можуть слугувати основою, орієнтиром для розробки бізнес-плану підприємства та визначення його структури.        Відповідно до цих рекомендацій бізнес-план підприємства складається з таких основних розділів:

1. Резюме.

2. Характеристика підприємства.

3. Характеристика продукції (послуг).

4. Дослідження та аналіз ринків збуту продукції (послуг).

5. Характеристика конкурентного середовища та конкурентні переваги.

6. План маркетингової діяльності.

7. План виробничої діяльності підприємства.

8. Організаційний план.

9. План охорони навколишнього середовища.

10.Фінансовий план та програма інвестицій.

11.Аналіз потенційних ризиків.

12.Бюджетна та економічна ефективність інвестиційного бізнес-плану. 13.Соціально-економічні наслідки реалізації інвестиційного бізнес-плану.

     Слід особливу увагу звернути на резюме бізнес-плану, яке ще називають «міні бізнес-планом». Обсяг резюме – кілька сторінок, але у ньому містяться основні положення всього бізнес-плану.

    На підставі резюме можна зробити висновок про весь бізнес-проект, тому в резюме необхідно зазначити коротку, ясну і важливу інформацію про нього. Резюме має містити мінімум спеціальних термінів і давати відповідь на основні питання: мета проекту, загальна характеристика підприємства, необхідні інвестиції та ресурси, вигоди для підприємства, держави, громади певного населеного пункту від реалізації проекту, спів-інвестори, гарантії та засоби контролю за реалізацією проекту, а також коротко обсяги продажу, витрати, прибуток, термін окупності вкладень, ризики.

    Усі наступні пункти бізнес-плану розшифровують інформацію з резюме і доводять правильність розрахунків. Для успіху бізнес-плану не менш важливим, ніж його зміст, є оформлення і стиль. Неакуратно і неграмотно оформлений, надто стислий або розлогий бізнес-план не знайде підтримки у потенційних інвесторів. Тому існують певні правила складання і оформлення бізнес-плану:

• речення мають бути короткими, ясними і чіткими, без зайвої «наукоподібності»;

• текст не має бути переобтяженим технічними або іншими спеціальними термінами;

• має містити лише ту інформацію, яка має відношення до бізнесової справи;

• ідеї бізнес-плану мають бути реальними, а не надто амбіційними;

• доречно використати діаграми, графіки, таблиці, фото, які допомагають сформувати позитивне враження про бізнес-ідею;

• структура бізнес-плану має бути чіткою з поділом на короткі параграфи;

• доцільно виділяти кольором, шрифтами основні положення і висновки бізнес-плану;

• титульний листок має містити назву бізнес-плану із зазначенням виду діяльності підприємства, його юридичної адреси або прізвища та ініціалів підприємця;

• оптимальним вважається обсяг бізнес-плану на 30-50 сторінок з врахуванням титульного листка і змісту.

    Бізнес-план може містити додатки у вигляді таблиць, фото, відео, рисунків тощо, які доповнюють і деталізують викладені у ньому положення і розрахунки, дозволяють зацікавленим особам ґрунтовніше ознайомитись з бізнес-ідеєю, її ресурсним забезпеченням та шляхами реалізації.

2. Структура бізнес-плану

    Бізнес-план — загальноприйнятий засіб менеджменту, який підприємства і фірми використовують для обґрунтування своїх цілей. Бізнес-план складають на кілька років. Він регулює відносини між інвесторами та підприємцями. Його застосовують як основний документ для обґрунтування інвестицій, розгортання виробництва, використання різних видів фінансування, найму кваліфікованого управлінського і технічного персоналу, запобігання помилок і негативних наслідків, збільшення доходів фірми.

   Як правило, бізнес-план включає такі розділи: резюме, опис товару або послуги, оцінку ринку збуту, план виробництва, організаційний та юридичний плани, оцінку ризику та страхування, фінансовий план і стратегію фінансування.

   Що означають ці складові частини бізнес-плану в системі управління фірмою?      Резюме — один із важливих розділів плану, в якому пояснюється мета виробництва, обґрунтовуються новизна запропонованої до виробництва продукції, її відмінність від продукції конкурентів, привабливість для потенційних покупців. Тут же наводяться розрахунки обсягу продажу, виторгу, витрат на виробництво, валового прибутку, рентабельності, термінів повернення кредитів.

   Товар (послуга) — розділ, у якому наводиться опис продукту або послуг, вказуються споживчі властивості товару, його істотні відмінності від товарів-конкурентів, ступінь захисту патентами або авторськими свідоцтвами,  дається наочне зображення товару, а також прогноз ціни і тих витрат, які необхідні для виробництва.

   Конкуренція — розділ, у якому визначаються головні конкуренти — виробники аналогічної продукції, оцінюється обсяг їхнього продажу, доходи, перспективи запровадження нових моделей, рівень якості та дизайн основної продукції.

   План виробництва — дуже важливий розділ, у якому на основі розрахунків викладено заходи, що забезпечують можливість реально виробляти необхідну кількість товарів у конкретні терміни і потрібної якості. В ньому зазначається також, на якій матеріально-технічній базі відбуватиметься виготовлення продукції, визначаються постачальники сировини, матеріалів, комплектуючих виробів, умови постачання, ціна, обсяги, якість. Розрахунки робляться на 3–5-річну перспективу. Передбачається також контроль якості продукції, дається оцінка можливих витрат виробництва та їхніх змін у перспективі.

   Організаційний план — це викладена система управління підприємством (фірмою). В ньому розглядають цільові функції організації управління, зокрема реалізацію прийнятих рішень, зміст робіт усіх підрозділів, кваліфікаційні вимоги до спеціалістів та інших працівників, розмір їхньої заробітної плати тощо.

   Юридичний план визначає правовий статус підприємства (фірми), юридичні основи власності, оформлення основних документів, що регулюють відносини з фізичними та юридичними особами.

   Оцінка ризику і страхування — на основі чинних законодавчих актів передбачається захист інтересів підприємства (фірми) від можливих ризикових ситуацій, які можуть виникнути у процесі виробництва та реалізації продукції, а також мінімізація можливих втрат. Передбачається також програма страхування від ризиків.

   Фінансовий план у ціновому вираженні узагальнює результати прийнятих рішень за попередніми розділами плану. Він містить: прогноз обсягів реалізації, який дає уявлення про ринок і строки реалізації продукції на ньому; баланс грошових витрат і надходжень, головне завдання якого полягає в тому, щоб контролювати синхронність надходження грошей від реалізації продукції та їх витрат; таблицю доходів і витрат, до якої включено: доходи від продажу товарів, витрати виробництва, сумарний прибуток від продажу, загальновиробничі витрати, чистий прибуток; зведений баланс активів і пасивів підприємства (фірми) складається на початок і кінець першого року функціонування виробництва. Він є основою для комерційних банків, які оцінюють надійність фінансування даного виробництва.

   Стратегія фінансування — розділ бізнес-плану, який визначає на перспективу величини і джерела повернення коштів і термін отримання доходів інвесторами, тобто термін повної окупності.

    У багатьох компаніях розвинених країн світу досить поширена практика складання планів кожним підрозділом компанії як у кількісних, так і у якісних показниках за стандартною формою, що містить інформацію (наприклад, на п’ять років) відповідно за такими розділами.

1. Передбачення. Кількісна оцінка можливих змін вартості робочої сили, цін на транспорт, сировину, машини і устаткування та інші відомості, які мають значення для функціонування відділення (філіалу).

2. Зведений фінансовий звіт.

3. Підсумкові показники прогнозу збуту по кожному виду продукції.

4. Обсяг продажу і частка ринку по кожному виду продукції з додатком про зміни, які можуть внести корективи в ці показники.

5. Перелік основних переваг і недоліків в устаткуванні, кадрах, мережі реалізації товарів тощо.

6. Аналіз показників обсягу продажу, витрат виробництва, доходів на вкладений капітал.

7. Основні конкуренти. Визначаються фірми-конкуренти, дається огляд їх виробничої потужності, технічного обладнання, асортименту та якості продукції, кадрового потенціалу, стану науково-технічних досліджень тощо. Показники роботи відділення порівнюються з аналогічними показниками конкурентів.

8. Дослідження і розробки. Наводяться всі поточні та перспективні проекти, витрати і можливості їх виконання своїми силами або централізовано.

9. Виробничі потужності. Зазначаються оновлення виробничого апарату, необхідні капітальні витрати.

10. Потреби в робочій силі.

11. Стан товарних і матеріальних запасів. Дається оцінка вартості сировини, незавершеного будівництва, готової продукції, загальної вартості товарних і матеріальних запасів.

Контрольні питання:

    1.Що таке державне регулювання?

2. Які основні функції державного регулювання підприємництва?

3. Які основні методи державного регулювання підприємництва?

4. У чому полягає сутність державного регулювання підприємництва?

5. Які основні напрями та принципи державної політики підтримки підприємництва?

Використана   література

1. Економіка підприємства: підручник./ І.М. Бойчик .-К.:Кондор-Видавництво,2016.-378с.

2. Іванілов О.С. Економіка підприємства. Підручник 2-е вид.- К.: Центр учбової літератури, 2011. – 728 с.

3. Мочерний С.В. Основи економічних знань: Підручник. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2010. – 304 с.

4. Основи  ринкової  економіки  і  підприємництва:  підруч.  для  студ. вищ. навч. закл.- Ч. 2 / В. Є. Сафонова, В. Я. Бобров. —  К.:  ДП  «Вид.  дім  «Персонал»,  2017.  —  530  с.

5. Економіка підприємства: Підручник. – В 2 Т./ За ред. С.Ф. Покропивного .– К.: КНЕУ, 2006.-528с.

6. Бобров В. Я. – Основи Ринкової Економіки:Підручник.-К.: «Вища школа», 2003.-720с.

7. Мочерний С.В., Устенко О.А. Основи економічної теорії: навч. пос.-3-є вид. стер.-К.: ВЦ «Академія, 2009.-504 с

8. Цигилик   І.І., Паневник Т.М., Криховецька З.М. Основи підприємництва: Навчальний посібник. – Київ: Центр навчальної літератури, 2005. – 240 с.

    9.З.С.Варналій, В.О.Сизоненко Основи підприємницької                               діяльності:Підруч.для учнів 10-11кл.загальноосвіт.шк.,ліцеїв та гімназій-К.:Знання України,2004.-404с.