Літо збігло швидко і непомітно. Але листочки, що росли на деревах це помітили тільки тоді, коли почали втрачати свій зелений колір. Куди та чому він зникав – не знали.

Поки художниця Осінь розфарбовувала їх у інші кольори, вони зі сумом дивилися в небо, зітхали, тихо перемовлялися поміж собою, згадуючи, як їм усім було добре рости й шелестіти на гілках дерев, пити теплі краплини ранішньої роси, загравати з вітерцем, слухати спів птахів. А ще вдихати аромати літніх квітів, трави, які росли внизу на землі. «Однак тепер усього цього не буде, – думали. – Та й без свого зеленого кольору станемо нікому не потрібними. Навіть люди на нас не дивитимуться».

Одного ранку прокинувшись від поцілунків сонячних зайчиків, деякі листочки помітили на собі нові кольори: багряний, жовтий, червоний, вишневий, рожевий, фіолетовий. Дякуючи їм вони стали ще привабливішими, яскравішими. Та не довгою виявилась їхня радість, як з холодними днями, туманами, що не хотів довго розсіюватися, з відсутністю сонечка, яке часто ховали за собою сірі хмари і з яких, якщо не йшов дощ, то мрячила мжичка, листячко почало ще важче зітхати, опадати й сумувати, що більше не зможуть радувати людей своєю новою красою. Бо хто з них ідучи по них, дивитиметься собі під ноги.

Якось лежачи на землі, помітили хлопчика, який обережно йшов із батьками і з кожним своїм кроком, нахиляючись, підіймав листочки та складав їх в осінній букет.

– Візьми мене до себе! І мене! Подивись яке я барвисте! І я також красиве! – лунало звідусіль.

Хлопчик був готовий забрати всіх, однак лише до деяких простягалися його рученята зате посмішка не залишала байдужими жодне листячко. Й від того якою вона була щирою, ніжною, лагідною та без краплини смутку, світ ширшав, добрішав, а барви художниці Осені, навіть в осінньому букеті ставали ще золотішими.

Яблунька і літо

Василь Сухомлинський

Юрко й Мишко весною посадили біля школи яблуньку. І домовились: на канікулах будуть приходити до школи і поливати її. Сьогодні поливатиме Юрко, завтра – Мишко, потім знов Юрко, потім Мишко. Ростиме собі яблунька – сил набиратиметься. Настали канікули.

“Сьогодні мені поливати яблуньку, – подумав Юрко. – Та хіба їй що станеться, як один день не полити? Завтра прийде Мишко й поллє…”

Настав Мишків день. Далеченько жив Мишко від школи. Він собі й подумав: “Учора ж поливав яблуньку Юрко.. Нічого їй не станеться, як один день не полити. Завтра знову Юрків день, він трохи ближче від школи живе, хай собі й поливає”.

Минали дні, Юрко надіявся на Мишка, а Мишко на Юрка.

Кілька днів ніхто яблуньку не поливав.

А щодня приходив до школи маленький Андрійко. Він годував рибок у шкільному акваріумі. Бачить хлопчик: ніхто яблуньки не поливає, ось-ось засохне. Він і став її щодня напувати. Зеленіє яблунька, сил набирається.

От і перше вересня. Прийшли діти до школи. Не терпиться Юркові взнати: а чи поливав Мишко? І Мишкові хочеться дізнатися: чи Юрко поливав?

Пішли хлопці до яблуньки. Ідуть і мовчать. А як побачили, що вона зеленіє, то засоромились і потупились у землю. Бо кожен подумав: це ж тільки я не поливав, а товариш мій поливав.

Так і стояли хлопці перед яблунькою, схиливши голови, аж поки не пролунав дзвінок.