Сьогодні вірш мій – це зізнання у любові

Найважливішій жінці у житті,

Яка навчила мою матір колисковій,

Яку співала ненечка мені

Вона на мене вділа вишиванку,

Що вишита в яскравих кольорах…

Пишаюсь нею ввечері і зранку

           І тільки з нею мій майбутній шлях

А здогадатися про кого йде розмова,

Не буде важко , мій читач , тобі .

Це рідна Україна і її співуча мова,

Яка у спадок від батьків лишилася мені.

          Так , я пишаюсь тим, що українець,

          Що бачу зорі, де іде Чумацький шлях,

          І колоситься хліб на жовтій ниві,

А прапора блакить в моїх очах.

Все це – мій скарб: Карпати,

Полонина, дніпровські хвилі і вода морей,

Я твій назавжди, моя люба Україно,

І тільки тут я народжу своїх дітей!!!

Вогонь – не іграшка, і він не завжди мирний!»

Волошина Вероніка 

У кожнім прояві своїм життя сучасне – небезпечне…

І я вважаю, що згадати буде нам доречно

Сьогодні про стихійне лихо – це пожари,

Що виникають, як біди примара.

Вони втручаються в життя наше стихійно

Тому, що хтось вмикнув проводку аварійну,

А хтось побавитись допетрав сірниками…

І ось вже полум’я палає язиками!

Пожежі в побуті, в лісах на виробництві –

Всі виникають від халатності – повірте!

Від нашої байдужості людської…

Пожари завдають багато горя…

Від них страждає все довкілля, наші діти…

А біль від втрат пожежі – де подіти?

Як донести, що не повернеться нічого

В вогні згорівше все до попілу сірого?

Тож зрозумійте, люди – це важливо!

Вогонь – не іграшка, і він не завжди мирний!

Дістався людству він з долоні Прометея,

Щоб зігрівалися серця, а не горіли у вогні оселі!

«Я син неньки – України…»

Молилась мати вранці на зорі:

«Прийди ,синочку, повернись додому !»

Син відповів : « Ні, мамо, вороги

Рідненьку землю узяли в облогу.

Горів Луганськ і сльози лив Донбас,

І одірвали, як ганчірку, Кримський напівострів

В котлі ганебному «варився» Іловайськ.

Вже п’ятий рік ми живемо всі з острахом.

Не можу, нене, востороні буть,

Коли на землю наповзли не браття – справжні кати

Аеропорт Донецький мені також не забуть ,

Де побратимів – кіборгів я втратив.

Я воїн, мамо… Тож країна над усе!

Її моря, і гори, й полонини

Я вірю в те, що любиш палко ти мене…,

Але ж я син ще й неньки – України!»

Все мати слухала, а потім обняла

І наче захистом своїм загородила.

В обіймах сину свої крила віддала

І хоч заплакала, а все ж благословила.

За Україну, незалежний її шлях,

Щоб скинути з грудей війни кайдани

Пішов той син і перший був в боях

Він не чекав ні нагород, ні слави…

Він тільки знав, що матінка-земля

Зазнала лиха від сусіда – окупанта ,

Що заміновані стоять поля,

Де жито колосилося знедавна.

Що мати кожен вечір до зорі

До Бога зводить всі свої молитви

За те, щоб син прийшов живим з війни,

Щоб прапор знов замайорів жовто-блакитний!

Почує Бог молитви матерів –

Настане мир! І в це я свято вірю!

Зустрінуть рідні всі своїх синів

На вільній незалежній Україні.

Данило Коваль

Останнім часом,  глядячи навкруг

Я задаю собі одне лише питання:

«Чи незалежна ти, країно?»- мабуть – ні!..

Ти в терені війни, як в подиху останнім !

Ця рана кровоточить  і болить

Війна для тебе – це велика втрата

І сльози душать , коли хоч на мить

Ти уявляєш – «брат пішов на брата …»

Але за що? Скажіть мені, за що?

Хіба ми з вами всі не одного людського роду?

Ми доньки і сини всі матінки Землі,

Нащадки всі слов’янського народу!

Ніхто із нас не хоче лихоліть:

Розподілів, нових країн, майданів…

І серце крає і душа болить,

Коли країна молодих своїх синів втрачає…

Все, досить! Схаменіться! Бачить Бог,

Нащадки нам не вибачать такого:

Не потече інакшим руслом сивий наш Дніпро,

Географічно вже не зміниться нічого!

Чи незалежна Україна ?.. Мабуть – ні!

Але, рідненька, ти не стала на коліна

Ми, як могли, тебе, до нині, – берегли,

В блакитні очі твої глядячи довірливо.

Я знаю – будуть сльози каяття,

За те, що скоєне з тобою – прийде розплата…

І вірю, Ненько, що настане час,

Коли ти знов побачиш – брат обійме брата

Марина Дорогокупля