Glory to Ukraine

«Віють вітри» (пісня Марусі Чурай)

Віють вітри, віють буйні, аж дерева гнуться;
О, як моє болить серце, а сльози не ллються.
Трачу літа в лютім горі і кінця не бачу.
Тільки тоді і полегша, як нишком поплачу.
Не поправлять сльози щастя, серцю легше буде,
Хто щасливим був часочок, про смерть не забуде.
Єсть же люди, що і моїй завидують долі;
Чи щаслива ж та билинка, що росте на полі?
Що на полі, що на пісках, без роси, на сонці?
Тяжко жити без милого і в своїй сторонці.
Де ти, милий, чорнобривий? Де ти? Озовися!
Як я, бідна, тут горюю, прийди подивися.

«За світ встали козаченьки» (пісня Марусі Чурай)

Засвіт встали козаченьки

В похід з полуночі,

Заплакала Марусенька

Свої ясні очі

Не плач, не плач, Марусенько,

Не плач, не журися,

Та за свого миленького

Богу помолися!

Стоїть місяць над горою,

А сонця немає.„

Мати сина в доріженьку

Слізно проводжає:

„Іди, іди, мій синочку.

Та й не забавляйся.

За чотири неділеньки

Додому вертайся”.

„Ой рад би я, матусенько,

Скоріше вернуться,

Та щось мій кінь вороненький

В воротях спіткнувся.

Ой Бог знає, коли вернусь,

В якую годину;

Прийми ж мою Марусеньку

Як рідну дитину!”

„Ой рада б я Марусеньку

За рідну прийняти,

Та чи буде ж вона мене,

Сину, шанувати? ”

„Ой не плачте, не журітесь,

В тугу не вдавайтесь:

Заграв мій кінь вороненький,

Назад сподівайтесь!”

«Ой Морозе, Морозенку» (історична пісня)

Ой Морозе, Морозенку,
Ти славний козаче,
За тобою, Морозенку,
Вся Вкраїна плаче.
Не так тая Україна,
Як та стара мати,
Заплакала Морозиха,
Та стоячи біля хати.
Ой з-за гори та з-за кручі
Буйне військо виступає.
Попереду Морозенко
Сивим конем виграває.
То не грім в степу грохоче.
То не хмара світ закрила, —
То татар велика сила
Козаченьків обступила.
Бились наші козаченьки
До ночі глухої, —
Полягло наших чимало,
А татар утроє.
Не вернувся Морозенко,
Голова завзята.
Замучили молодого
Татари прокляті.
Вони його не стріляли
І на часті не рубали,
Тільки з нього, молодого,
Живцем серце виривали.
Поставили Морозенка
На Савур-могилу.
“Дивись тепер, Морозенку,
Та на свою Україну!”
Вся ти єси, Україно,
Славою покрита,
Тяжким горем, та сльозами.
Та кров’ю полита!
І поки над білим світом
Світить сонце буде, —
Твої думи, твої пісні
Не забудуть люди.

«Чи не той то хміль…» (історична пісня)

Чи не той то хміль,
Що коло тичин в’ється?
Ой, той то Хмельницький,
Що з ляхами б’ється.
Чи не той то хміль,
Що по пиві грає?..
Ой, той то Хмельницький,
Що ляхів рубає.
Чи не той то хміль,
Що у пиві кисне?
Ой, той то Хмельницький,
Що ляшеньків тисне.
Гей, поїхав Хмельницький
К Золотому Броду, —
Гей, не один лях лежить
Головою в воду.
“Не пий, Хмельницький, дуже
Золотої Води, —
Їде ляхів сорок тисяч
Хорошої вроди”.
“А я ляхів не боюся
Г гадки не маю —
За собою великую
Потугу я знаю,
Іще й орду татарськую
За собой веду, —
А все тото, вражі ляхи.
На вашу біду”.
Ой, втікали вражі ляхи —
Погубили шуби…
Гей, не один лях лежить
Вищиривши зуби!
Становили собі ляхи
Дубовії хати, —
Ой, прийдеться вже ляшенькам
В Польщу утікати.
Утікали вражі ляхи,
Деякії повки, —
Їли ляхів собаки
І сірії вовки.
Гей, там поле,
А на полі цвіти —
Не по однім ляшку
Заплакали діти.
Ген, там річка,
Через річку глиця —
Не по однім ляшку
Зосталась вдовиця…

«Дума про Марусю Богуславку» (народна дума)

Що на Чорному морі,
На камені біленькому,
Там стояла темниця кам’яная,
Що у тій-то темниці пробувало сімсот козаків,
Бідних невольників.
То вони тридцять літ у неволі пробувають,
Божого світу, сонця праведного у вічі собі
не видають.
То до їх дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
Приходжає,
Словами промовляє:
“Гей, козаки,
Ви, бідні невольники!
Угадайте, що в нашій землі християнській за день
тепера?”
То тоді бідні невольники зачували,
Дівку-бранку,
Марусю, попівну Богуславку,
По річах познавали,
Словами промовляли:
“Гей, дівко-бранко, Марусю, попівно Богуславко!
Почім ми можем знати,
Що в нашій землі християнській за день тепера?”
Що тридцять літ у неволі пробуваєм,
Божого світу, сонця праведного у вічі не видаєм,
То ми не можем знати,
Що в нашій землі християнській за день тепера”.
Тоді дівка-бранка,
Маруся, попівна Богуславка,
Теє зачуває,
До козаків словами промовляє:
“Ой козаки,
Ви, біднії невольники!
Що сьогодні у нашій землі християнській Великодня
субота.
А завтра святий празник, раковий день Великдень”.
Козаки починають проклинати Марусю, що вона нагадує їм про величне свято, коли вони знаходяться в неволі. Бранка ж розповідає, що передасть їм ключі від темниці, коли пан турецький виїде до мечеті. Вона приходить до темниці й відмикає її.
…На волю випускає
І словами промовляє.
“Ой козаки,
Ви, біднії невольники!
Кажу я вам, добре дбайте,
В городи християнські утікайте,
Тільки, прошу я вас, одного города Богуслава
не минайте,
Моєму батьку й матері знати дайте;
Та нехай мій батько добре дбає,
Ґрунтів, великих маєтків нехай не збуває,
Великих скарбів не збирає,
Та нехай мене, дівки-бранки,
Марусі, попівни Богуславки,
З неволі не викупає,
Бо я вже потурчилась, побусурменилась
Для роскоші турецької,
Для лакомства нещасного!”
Ой, визволи, Боже, нас всіх, бідних невольників,
З тяжкої неволі,
З віри бусурменської.
На ясні зорі,
На тихі води,
У край веселий,
У мир хрещений!
Вислухай, Боже, у просьбах щирих,
У нещасних молитвах
Нас, бідних невольників!

«Ой летіла стріла» (балада)

Ой летіла стріла
З-за синього моря.
Ой де ж вона впала?
— На вдовинім полі.
Кого ж вона вбила?
— Вдовиного сина.
Немає нікого
Плакати по ньому.
Летять три зозуленьки,
І всі три рябенькі:
Одна прилетіла,
В головоньках сіла;
Друга прилетіла.
Край серденька сіла;
Третя прилетіла
Та в ніженьках сіла.
Що в головках сіла —
То матінка рідна;
Сіла край серденька —
То його миленька;
А в ніженьках сіла —
То його сестриця.
Де матінка плаче.
Там Дунай розлився;
Де плаче сестриця,
Там слізок криниця;
Де плаче миленька —
Там земля сухенька.
Ой матінка плаче.
Поки жити буде;
А сестриця плаче.
Поки не забуде;
А миленька плаче.
Поки його бачить…

Слава Україні