Максим Славінський

Він побачив Ларису влітку 1886-го року у волинському селі Колодяжному, де її батьки мали чималий маток. Максимові було вісімнадцяти, дівчини – п’ятнадцяти років. Вона любила купатися в озері, а в той час навіть не підходила до води: соромилася своїм особовим міліціонером. Коли недуга зачіпається у вільному тілі, одразу ж відкладаючи їх, але юнак цього не помічає, бо мав чимало парубоцьких справ разом із Ларисиним братом

У квітні 1890 року Лариса надсилає братові Михайлові листа, де є такий ряд:  “Філософія новітні, – // Ті, я та пан Максим …” У тому ж році року поетеса підслуховує братові, що слов’янський не називається до нього, а відверто додає: “Попроси п. Максима (…), щоб він переписав для мене переклад віршів …” Творчість німецького поета на довгих роках об’єднала до двох обдарованих людей.

Влітку 1892 року вони знову зустрілися в Колодяжному. Взаємне почуття спалахнули з новою силою. Деякі дослідники вважають, що то було перше – ще дівоче – кохання волінянки.

Так чи не так, а з Імені Славінського свідомо багато перлін Лесиної інтимної лірики.

Стояла я і слухала весну…

Стояла я і слухала весну,
Весна мені багато говорила,
Співала пісню дзвінку, голосну
То знов таємно-тихо шепотіла.

Вона мені співала про любов,
Про молодих, радісних, надії,
Вона мені переспівала знов
Те, що давно мені співали мрії.

Нестор Гамбарашвілі

Вивчаючи інтимну лірику Лесі Українки можна простежити зв’язки Лесі з  Нестором Гамбарашвілі , які, за твердженням деяких біографів, були більше ніж дружніми. Про це почала свідчити й Ольга Петрівна, Лесина сестра, з якою вона єдина особлива духовна близькість. Леся давала Несторові уроки французької мови, він її вчив грузинської. У 1897 році різко загострилася хвороба Лесі. Боротися з невимушеною вона подалася до Ялти. Там, отримавши якось чергового листа від матеріалу, письменник дізнався про відручення Нестори Гамбарашвілі. Леся це коментувала іронічно: “Попався, жучку, в панську ручку!” Та для неї це була тяжка драма.

«Так прожила я цілу довгу зиму…»

… Так прожила я цілу довгу зиму.

Зима мінула, і весна настала, –

Для мене все однакова пора.

Мій час пливе собі так тихо-тихо,

Як по ставку пливе листок сухий.

Чудне життя… якби часами серце

Живим жалем і болем не проймалось,

Не знала б я, чи справді я живу,

Чи тільки мріється мені життя крізь сон.

Стіни чотири тісно оточили

Мене навколо: се ж увесь мій світ.

Там, за вікном, я чую, світ інакший

Шумить-гуде, веде свою розмову.

І туркіт повозів, і людські голоси,

Дзвінки трамваїв, гомін паровозів

Зливаються в одну тремтячу ноту,

Мов тремоло великої оркестри.

І день і ніч гуде ота музика.

Який шумливий світ там за вікном!

Та я його не бачу. Тільки й видко

Мені з вікна шматок різьби на брамі

Та ще тополю із міського саду,

Крізь неї часом зіронька світила.

Ще видко неба стільки, що в вікні.

Тепер я знаю, що весна надворі,

Бо соловейки здалека щебечуть,

Лунає гомін листя молодого,

І крізь тополю вже зорі не видко.

Раніш я знала, що була зима,

Бо міготіли за вікном сніжинки

Та срібні візерунки на шибках.

Оце мені уся порі признака…

На жаль, я думаю, що я жалю:

Так чи не так, як від тепер весну,

Я бачила кохання, й молодощі,

І все, чим красен людський вік убогий?

Те все було, та тільки за вікном.

Сергій Мержинський

Однак справжнім, великим, спалюючим і знищуючим коханням Лесі Українки був Сергій Мержинський. Познайомилися вони влітку 1897-го в Ялті. Лесю мучив туберкульоз кісток, Мержинського – туберкульоз легенів (сухоти). У Лесі з Сергієм було дуже багато спільного в поглядах на життя. Він подарував поетесі кольорову репродукцію «Мадонни» Рафаеля, з якою вона ніколи не розлучалася. З Сергієм Леся піднімалася на Ай-Петрі, де побачила незвичайну квітку – гірський едельвейс. Її поетична душа назвала квітку «ломикаменем». Саме в Ялті розцвіло їхнє кохання.Але доля відміряла Сергію дуже короткий вік. Давня хвороба легенів несподівано активізувалася з небувалою силою. Він жив у своїх родичів у Мінську. Ще весною, коли Леся була в Мінську, викликали лікаря, який нічого втішного не сказав. Пожурились обоє, посумували, покладаючи надії на щедре літо і цілюще південне море. З наближенням зими Мержинському все дедалі гіршало…

Чотири рази за 1901 рік вона, перемагаючи власний біль, їздила до нього. Мов на крилах, летіла вона до Сергія, бо знала, що потрібна йому, а він з егоїзмом помираючого просив Лесю написати листа іншій жінці про троянди його кохання, які ніколи не зів’януть. Цю чашу Леся випила до дна. Що може бути трагічніше: вмираючий знесилений чоловік і безнадійно любляча жінка все розуміють, але нічого не можуть змінити. Вони не вводили в оману ні себе, ні одне одного: Сергій знав, що Леся кохає його, а Леся знала, що його серце належить іншій жінці. Це був час надзвичайного трагічного напруження. Леся намагалася підбадьорити хворого. В той час вона пише одну з найсильніших своїх драм — «Одержима». На руках Л. Українки коханий помер. Хоча вона знала, що нема порятунку, але смерть Мержинського стала величезним ударом для письменниці, надівши жалобу, Лариса Петрівна вже до кінця своїх днів не знімала одягу чорного кольору.

«Все, все покинуть, до тебе полинуть…»

Все, все покинуть, до тебе полинуть,

Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!
Все, все покинуть, з тобою загинуть,
То було б щастя, мій згублений світе!

Стать над тобою і кликнуть до бою

Злую мару, що тебе забирає,
Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,
З нами хай щастя і горе вмирає.

Кліментій Квітка

Коли вона вирішилася з Квіткою, їй було вже 37 років. Можливо, там не було палкої відвідуваності, але поетеса відчула потребу мати біля себе вірного друга. Клімент Квітка завжди був поруч, коли їй було погано. Вони розуміють одне одного. Їх поєднувало щось глибоке, духовне. Леся вважала, що кохання – це перш за все самопожертва. Вона фактично врятувала чоловіка, наполігши на терміновій поїздці до Криму. Клімент був представлений у дуже поганому стані (також хворі на туберкульоз), а також теплий клімат та активне лікування.

Вони були дуже різними. Скажімо, Леся могла захопити давньоєгипетською поезією, бо знайшла там перегук із давніми нашими піснями. А Квітка поетом не була, він довіряв лише цифру. Про “перегук мелодій” України та Єгипет міг говорити лише після того, як скрупульозно підрахував кількість тактів у музичній фразі. Ця арифметика дозволила визначити вік пісні. Леся його називала Квіточка. А частіше – Кльоня.

У Квітки відкрився туберкульоз. Леся ще йому допомогла приєднатися. Боялася втратити, як раніше Сергія Мержинського – від цієї самої хвороби він помер на руках поети 1901-го. Із Квіткою сталося навпаки.

Останні дні Лесі Українки пройшли далеко від Батьківщини. Поетеса померла на невеликому гірському курорті Сурамі (поблизу Боржомі). У хвилині смерті біля її ліжка була мама та Квітка.